Нова концепція розвитку фармосвіти: перешкоди на шляху від теорії до практики

Костянтин Косяченко, доктор фармацевтичних наук, професор. /Фото з особистого архіву
Костянтин Косяченко, доктор фармацевтичних наук, професор. Фото з особистого архіву

МОЗ України презентувало проєкт концепції розвитку фармацевтичної освіти в Україні. Якими шляхами досягнути окреслених нею цілей, і чи реально вирішити проблеми кадрів, рівня їх підготовки та відповідальності, коли ринок праці диктує свої умови, — про це розмова з доктором фармацевтичних наук, професором, Заслуженим працівником фармації України Костянтином Косяченком.

Ринку потрібні фармацевти-бакалаври

Одним із ключових напрямків концепції є підвищення якості фармосвіти та вирішення кадрової проблеми в галузі. Які ваші пропозиції щодо цього?

Я вважаю, що на даному етапі доцільно розробити ступеневу освіту для фармацевтів: бакалаврат і магістратура (на відміну від «наскрізної» магістратури для лікарів). До такого підходу спонукає ринок, такий як він нині є. Роботодавцям потрібні здебільшого асистенти фармацевта, які займаються відпуском ліків. Тобто для виконання такої функції їх цілком влаштовують працівники нижчої кваліфікації. Магістри потрібні хіба що на посади завідувачів аптек. Те, що на разі в аптеках потрібні «продавці» — ситуація не дуже гарна, але така реальність.

Так само й вступники не дуже бажають вчитися 5 років, щоб потім працювати на «рядових» посадах, а вища кваліфікація насправді не впливає на їхні зарплати, які будуть на рівні оплати асистента фармацевта, якщо фахівець з магістерською освітою виконуватиме ті ж самі функції. А зазвичай так і є.

Можливо, варто орієнтуватися не на забаганки ринку, а на міжнародний досвід?

Я проаналізував досвід деяких країн. Так от, наприклад, у Данії університети випускають близько десяти магістрів з фармації на рік. Це майбутні власники аптек, висококваліфіковані науковці в цій галузі, які потім працюють в інноваційних компаніях. А решта – це випускники фармацевтичного коледжу, яким володіє асоціація фармацевтів. Вона вивчає потреби ринку в кадрах, який рівень кваліфікації для нього потрібен і в якій кількості. На такий підхід має орієнтуватися й Україна. Запровадження 4-річного бакалаврату з фармації – це лише один з кроків у низці заходів, які врятують фармацевтичну освіту в Україні. Бо бажаючих її здобувати дедалі меншає. Тим більше цього річ у вишах підвищили конкурсний бал для вступу на фармацію до 150 балів.

Критичний мінімум вступників – тривожний сигнал

Це також вплинуло на мотивацію абітурієнтів?

Так. При тому, що цьогоріч молодь в цілому активно підключилася до вступної кампанії, на фармспеціальності замість ажіотажу спостерігався значний спад — кількість зарахованих на перший курс студентів катастрофічно зменшилася. В університетах нарахували лише кілька десятків таких вступників замість колишніх сотень. Та й навчання в умовах пандемії й війни не дозволило багатьом випускникам шкіл «взяти планку» у 150 балів.

Що ж нас чекає в майбутньому – й щодо забезпеченості галузі кадрами, й щодо якості їх підготовки?

Рівень вимог до таких кадрів безумовно підвищуватиметься. Зокрема, в Україні передбачається, вони підтверджуватимуть свою кваліфікацію у центрах, акредитованих Національним агентством кваліфікації. Вже затверджено відповідні професійні стандарти для проходження такої процедури. Тож у цьому напрямку слід очікувати змін.

Щодо дефіциту фармацевтичних кадрів, то він загрожує не тільки Україні. Наприклад, в Італії теж не вистачає фармацевтів. Тому там розробили окрему програму із залучення фармацевтів з України. Наші фахівці адаптуються до роботи в країнах Європи, де їх охоче приймають. Тому не реагувати на такий стан речей не можна. І виправити цю ситуацію виключно змінами в профільній освіті також неможливо. Має змінитися вся галузь.

Що передбачає корпоратизація фармуніверситетів

Сьогодні активно лобіюють ідею корпоратизації декількох університетів фармацевтичного профілю. Дехто сприймає це як заклик до скорочення фармфакультетів чи їх об’єднання.

Сьогодні університети отримали достатньо свободи для прийняття багатьох рішень, зокрема, вони можуть самостійно визначати, потрібен їм той чи інший факультет, чи ні. Тому ніхто нікого не змушує відкривати такі факультети, так само не змусить їх закрити. Університет – самостійна одиниця. Якщо буде попит на цю спеціальність, набиратимуть і студентів.

У розробці програм підготовки фахівців університети також мають частку свободи, але карти цих програм та можливості вишів щодо такої підготовки перевіряє Національне агентство з якості освіти. Тож програми дещо відрізняються, але базові речі, які закладені в них, спільні.

На разі у вишах, підпорядкованих МОЗ України, навчається приблизно 13 тис. майбутніх фармацевтів, а в системі МОН – лише на 1 тис. менше.

А корпоратизація – це дещо інше, вона виходить за межі міжуніверситетських зв’язків, це взаємодія університетів з ринком, компаніями, заводами. Тільки в таких умовах формується всебічна підготовка фахівців. Зокрема, на даному етапі потрібна й тісніша взаємодія з медичними закладами. Адже, наприклад, сьогодні в ЗОЗ значно зростає роль клінічних фармацевтів (у зв’язку з наказом МОЗ про необхідність адміністрування обігу антибіотиків), тож і підготовці таких фахівців слід приділяти значну увагу.

Якщо у нас так багато магістрів, здатних «рухати науку», а проєкт концепції визначає одним з основних напрямків розвиток наукових досліджень у фармації, чи можна сподіватися на інвестиції в цей напрямок чи потік грантів?

На сьогодні — надія тільки на вітчизняні фармкомпанії, які займаються виробництвом ліків. Це також один з аспектів корпоратизації та її мета. Вони можуть інвестувати кошти в такі дослідження. А щодо грантів та інвестицій з-за кордону, то це стане реальним лише після вступу України до ЄС. Тоді можна буде сподіватися на «золотий дощ» у цьому напрямку, а ле ж і концепція окреслює не лише нинішні проблеми, а й завдання на перспективу.

Допоможе контроль, стимули і самоврядування

У проєкті нової концепції йдеться про необхідність дуальної освіти фармацевтів. Вона має витіснити заочну?

Заочну форму навчання фармацевтів доцільно скасувати, але в перспективі. Бо ніде у світі такої не існує, навіть не визнають заочні дипломи. Однак на сьогодні, як компромісний варіант, в нашій державі доцільно зберегти заочну форму підготовки таких фахівців на базі спеціальної освіти — задля насичення ринку кадрами та підтримки університетів. Але має бути встановлена певна квота для такої форми, щоб туди не ринулися всі підряд.  

А щодо дуальної освіти, то, на мій погляд, вона краще підходить для робітничих професій, аніж для таких як професія фармацевта.

Чи напрацьовані на разі нові стандарти освіти, кваліфікаційні вимоги для фармацевтів, які мають сприяти підвищенню якості їх професійної підготовки?

Так, вони напрацьовані, але треба й надалі їх вдосконалювати. Зокрема, оприлюднені кваліфікаційні вимоги як для фармацевтів, так і для асистенів фармацевта. Та доки не відбувається підтвердження їх кваліфікації, ці стандарти не задіяні. І це теж проблема.

На освіту ще якось можна вплинути, а як змінити «менталітет» роботодавців?

На мою думку, зміни слід починати з аптек. Ніде у світі немає такого, щоб на місці фармацевта в аптеках працювали медсестри чи навіть особи без медичної освіти. Але нашому роботодавцю потрібно, щоб його працівники продавали й ще раз продавали, радили клієнтам товар, вигідніший за ціною або пропонували БАДи замість ліків чи продукцію власної торгової марки. Навіщо такому роботодавцю фармацевт з його знаннями? І доки власників аптек не будуть притягувати до відповідальності за таку «діяльність» і працевлаштування осіб без фахової освіти (що власне є порушенням ліцензійних вимог), нічого не зміниться.

Сьогодні з’явилися компанії, які почали навчати фахівців для себе в коледжах, навіть доплачують за це, однак іноді це перетворюється на «чергу за дипломом» замість сумлінного навчання. Натомість деякі аптечні мережі дійсно співпрацюють із закладами освіти, беруть участь у спільній розробці навчальних програм, сприяють проходженню практики для здобувачів освіти тощо. Але це тільки перші прояви прогресу. Вакханалія на ринку праці продовжується. В тому числі й через те, що не працюють системи контролю та впливу на нього. Навіть ті, що вже розроблені та затверджені. Наприклад, що заважає покарати роботодавця за порушення ліцензійних вимог (щодо працевлаштування осіб без фахової освіти)? Але ніхто не використовує такий очевидний і дієвий захід впливу.

Можливо, якщо в Україні було б запроваджене відшкодування вартості ліків, в тому числі й страховими компаніями (як це діє у світі), роботодавці б ставили інші вимоги до фармацевтів, замість «продай побільше». Тому програма реімбурсації в Україні має активно розширюватися, держава має стати активним гравцем у процесі забезпечення населення якісними й ефективними ліками, підвищенню їх фізичної та економічної доступності. Це позитивно вплине на як на діяльність фармсектора, так і навзаємини між лікарями, фармацевтами та пацієнтами.

Також велику роль має відіграти запровадження професійного самоврядування — тоді запрацюють інші механізми впливу на поведінку фармацевта, рівень його підготовки, узгодження інтересів ринку, системи, професійної спільноти й потреб пацієнтів. Ці механізми довели свою дієвість в інших країнах.