Є надія виліковувати ЦД 1 типу — або принаймні зменшити кількість ін’єкцій інсуліну

 Як лікування діабету 1 типу може змінитися у найближчі 5 років?

Сьогодні лікування цього автоімунного захворювання спирається, в основному, на інʼєкції інсуліну, підрахунок вуглеводів та ретельний моніторинг глікемії.

Оскільки людям з ЦД1 доводиться робити багато ін’єкцій інсуліну щодоби, вчені та клініцисти багато працюють над тим, аби змінити стратегію лікування й полегшити життя таких пацієнтів.

І відомий німецький дитячий ендокринолог Фелікс Решке, вважає, що це вдасться зробити вже у найближчі 5 років. Що ж, сподіватимемось!

Замість лише контролювати симптоми, спробувати перезавантажити імунітет

Діабет першого типу виникає, як відомо, внаслідок помилкової атаки імунної системи на бета-клітини підшлункової залози, що виробляють інсулін. Традиційно, терапія зосереджена на контролі цукру, за допомогою інсулінів, але не на розв’язанні автоімунної причини. Сьогодні, на жаль, ми не в змозі її розв’язати.

Однак, професор Ф.Решке бачить майбутнє у лікуванні симптомів ЦД1 модуляцією імунної системи шляхом збереження наявної функції бета-клітин та підтримки ендогенної продукції інсуліну.

Це можливо за умови вчасного виявлення та пом’якшення імунної реакції.

Наразі тривають клінічні випробування на ранніх стадіях автоімунної атаки на бета-клітини. Мета – раннє втручання до автоімунної атаки на бета-клітини.

Ідеальний час для імуномодулювальної терапії – відразу після встановлення діагнозу, до того, як станеться значна втрата бета-клітин.

Яким є майбутнє профілактики ЦД1?

Дослідники спрямовують свій пошук шляхів профілактики сьогодні на пацієнтів з нещодавно встановленим ЦД1, аби у майбутньому подібні стратегії впливу на імунну систему можна було б використовувати для осіб з високим ризиком – до того, як хвороба повністю проявиться.

Йдеться про виявлення осіб з групи ризику за допомогою скринінгу, прогнозування прогресування патології, визначення найкращого часу для втручання.

Здійснюється це шляхом виявлення специфічних автоантитіл:

• Антитіла до острівних клітин (ICA);
• Антитіла до глутаміндекарбоксилази (анти-GAD);
• Антитіла до антигену-2, пов’язаного з інсуліномою (анти-IA2);
• Автоантитіла до інсуліну (IAA).

Наявність ≥ 2 з цих антитіл значно підвищує імовірність прогресування хвороби. Саме тому скринінг настільки важливий для раннього втручання та профілактичних досліджень.

Отже, парадигма змінюється, настає нова ера – імунологічного втручання!

Нова ера в лікуванні ЦД1

Менше ін’єкцій інсуліну або й зовсім без них – мрія, що може ось-ось втілитися?

Зараз інсулін залишається основою, що рятує життя. Але незабаром терапія, супровід ЦД1 може еволюціонувати до імунологічного втручання.

Прогнозувати таке дозволяють сучасні наукові дослідження.

Зокрема, у медичному часописі New England Journal of Medicine вже опубліковано результати дослідження нового експериментального препарату на основі стовбурових клітин – zimislecel.

Він дозволяє відмовитись від щоденних інʼєкцій інсуліну.

Лікування полягає у введенні в організм клітин, створених зі стовбурових, й навчених перетворюватись на острівцеві клітини підшлункової залози.

Після введення ці клітини приживаються в печінці пацієнта й починають виконувати функцію вироблення інсуліну, втрачену через автоімунну атаку.

Мета лікування – не лише полегшити симптоми, а й потенційно замінити/скасувати сам механізм інсулінозалежності або хоча б максимально зменшити кількість ін’єкцій інсуліну.

Отже, результати дослідження засвідчили:

На тлі прийому zimislecel 10 з 12 пацієнтів, які брали участь у дослідженні й мали тяжкий перебіг ЦД1, змогли повністю відмовитися від ін’єкцій інсуліну, а ще 2 перейшли на значно менші дози.

Особливістю пацієнтів – учасників дослідження – була нечутливість до гіпоглікемії. Це дуже небезпечний стан, що може призвести щонайменше до непритомності або ж навіть до смерті.

Після лікування гіпоглікемічні епізоди повністю зникли вже за перші три місяці!

Чайна ложка дьогтю в діжці меду

Щоб імунна система людини не знищила нові клітини, необхідно пригнічувати імунітет за допомогою імуносупресантів, з усіма їхніми ризиками – розвитку певних видів раку, інфекцій тощо.

Як скоро можна буде використовувати новий підхід у лікуванні ЦД1?

Описане лікування не доступне наразі для широкого застосування. Метод поки що розглядають для пацієнтів з важким ЦД1, адже ризики імуносупресії не виправдані у разі ЦД, що можна контролювати.

Так чи інакше, люди, які щодня ведуть боротьбу з цією важкою хворобою отримали надію. Це – великий поступ!

Гестаційний діабет та ризики розвитку ЦД2 протягом життя

Які ризики розвитку ЦД2 у жінок з ГЦД?

За даними статистики, у майже половини жінок з гестаційним цукровим діабетом (ГЦД) в анамнезі протягом життя розвивається ЦД2 або інші порушення вуглеводного обміну.

В одному з досліджень вчені оцінювали поширеність серед жінок з ГЦД в анамнезі переддіабету та ЦД2 через 2-4 роки після пологів у т.ч. для того, аби виявити фактори ризику асоційовані з вагітністю та дисліпідемією.

У дослідженні (його результати опубліковані у липні 2025 р.) брали участь 160 жінок з ГЦД 2018-2020, чиї виписки були відібрані рандомно.

Результати:

• Через 3 роки після пологів у 25,6% учасниць розвинувся переддіабет, а у 16 % — ЦД2.
• Дисглікемія була значно пов’язана з фармакологічним лікуванням під час вагітності та вищими значеннями глікемії під час проведення ОГТТ (оральний глюкозотолерантний тест). 
• Ожиріння було пов’язане з поступовим збільшенням ризику діабету.
• Низька фізична активність та вік ≥ 30 років демонстрували тенденцію, але не були статистично значущими.

Висновок: у кожної шостої жінки з ГЦД в анамнезі розвинувся ЦД2 протягом 3-4 років після пологів. При тому тяжкість ГЦД та ожиріння є ключовими предикторами.

Нагадаємо, що тяжкий ГЦД – це перебіг, за якого не вдається досягти нормального рівня цукру в крові за допомогою дієти та фізичної активності, а лише за допомогою інсуліну.

Ці результати підкреслюють нагальну потребу у післяпологовому спостереженні, запровадженні профілактичних стратегій у т.ч. нормалізації та підтримки нормальної маси тіла.

Надмірна вага, ожиріння та розлади тазового дна у молодих жінок

Які дисфункція тазового дна у жінок з ожирінням поширені найблільше?

ІМТ позитивно корелює з пролапсом та симптомами сечовипускання. При цьому, не лише ожиріння, а й надмірна вага пов’язана зі зниженням якості життя та порушує анатомію тазового дна. В дослідженні, де вивчався зв’язок між дисфункцією тазового дна й надмірною вагою та ожирінням у жінок репродуктивного та менопаузного віку, які перенесли вагінальні пологи.

Результати:

• анкетування 1156 жінок – учасниць дослідження демонстрували вираженіші проти жінок з нормальною вагою, симптоми опущення органів малого таза та порушення сечовипускання;
• ·погіршення якості життя була пов’язана саме позивами до сечовипускання;
• жінки з морбідним ожирінням (ІМТ > 40) мали важчі симптоми в кожній категорії й відповідно гіршу якість життя.

Висновок: у молодих жінок, які перенесли вагінальні пологи, підвищений ІМТ має сильну кореляцію з дисфункцією тазового дна незалежно від віку, кількості вагітностей та пологів.

Особливо наголошується (!), що не лише ожиріння, а й надмірна вага порушує здоров’я тазового дна.

Відкриття нового гормону!

Можемо очікувати на появу нового класу ліків проти ожиріння?

Вчені виявили гормон гіпоталамуса, що утворюється під час сну і безпосередньо впливає на апетит та метаболізм. Назвали гормон – раптин. Це відкриття може дати початок дійсно новому класу ліків проти ожиріння.

Що ж робить гормон раптин?

Раптин звʼязується з глутаматним метаботропним рецептором 3 (GRM3) у нейронах гіпоталамуса та шлунка, пригнічуючи апетит та спорожнення шлунку – на кшталт агоністів рецепторів ГПП-1.

Рівень раптину зростає вночі, а вдень поступово знижується. Якщо сон порушений, гормон не встигає відновитись і людина частіше відчуває голод.

Раніше було відомо, що нестача сну ↑ рівень греліну (↑ апетит) та ↓ рівень лептину (↓ відчуття ситості), а також ↑ рівні гормонів стресу , що порушують обмін речовин.

Раптин пригнічує апетит та запобігає ожирінню

У дослідженні оцінювали рівень раптину та інші метаболічні показники у 262 учасників, з яких 127 мали клінічне ожиріння.

Результат: порушений або короткий сон значно зменшує вироблення раптину. І у людей з ожирінням спостерігався дійсно нижчий рівень цього гормону.

Генетичне дослідження 2 тисяч осіб виявило варіант гена RCN2, який блокує вироблення раптину у людей з синдромом нічного переїдання.

І це відкриття пояснює біологічну основу ожиріння й може допомогти в розробці ефективного лікування.

Висновок: раптин, ще один доказ того, що сон – не розкіш, а біохімічна необхідність.

Інкретини та рак: що нового?

Зростання інтересу до терапії з використанням інкретинів у лікування ЦД спонукало дослідити їхній вплив на розвиток раку.

З огляду літератури щодо зв’язку з різними злоякісними новоутвореннями іДПП-4, арГПП-1 та подвійних агоністів рецепторів GLP-1/ GIP, було отримано такі результати:

• хоча іДПП-4, здається, не збільшують загальну захворюваність на рак, але можуть впливати на прогресування пухлин та метастазування при певних типах раку, були відзначені вищі ризики раку сечового міхура, нирок та печінки.
• Це підтверджує необхідність подальших довготривалих досліджень.
• арГПП-1 ліраглутид, семаглутид та дулаглутид повʼязані зі зниженням частоти виникнення колоректального раку та раку передміхурової залози.
• Ексенатид та ліраглутид можуть зменшувати зростання пухлин, хоча великі дослідження не показали чіткого зниження ризику раку молочної залози.
• Семаглутид може знижувати захворюваність на рак підшлункової залози.
• Семаглутид та дулаглутид були повʼязані зі зниженням ризику раку легенів та нирок.

Водночас є й канцерогенні ризики на тлі лікування цими ЛЗ:

• Ліраглутид та семаглутид можуть збільшити гіперплазію С-клітин та ризик медулярної карциноми щитоподібної залози.
• Ліраглутид також продемонстрував вищий ризик раку нирок, порівняно з метформіном.
• Ексенатид та ліраглутид асоціюють з вищою частотою панкреатиту – фактора ризику розвитку злоякісних новоутворень.
• Загалом докази стосовно цих препаратів є неоднозначними, необхідні подальші довготривалі дослідження та оцінки ризику для кожного ЛЗ окремо.

Висновки: роль терапії на основі інкретинів щодо ризику раку залишається дискусійною. Поточні дані суперечливі: одні дослідження підкреслюють захисні ефекти, тоді як інші – вказують на потенційнй ризики.

Це підкреслює складність сигналізації гормону інкретину при різних типах раку.

Резюмуємо

Наразі тривають дослідження препарату zimislecel, введення кого має потенціал змінити механізм інсулінозалежності при ЦД1 шляхом ↓ автоімунної агресії.

У фокусі уваги дослідників – підтримка нормальної маси тіла, що є важливим фактором збереження якості життя жінок, особливо в контексті профілактики гінекологічних, онкологічних хвороб, ЦД2 тощо.

Новий гормон раптин може започаткувати новий клас ліків проти ожиріння.

Роль інкретинів у розвитку раку залишається предметом наукових дискусій та потребує подальшого вивчення.

Що ж, друзі, виглядає так, що на діабетологію незабаром чекають революційні зміни! Слідкуймо за новинами!

Перелік літературних джерел зберігається в редакції.