Регулювання цін на ліки в Україні: що думають громадяни та як це працює в Європі

Його мета — знизити витрати на ліки для громадян та забезпечити їх доступність, особливо для препаратів, що підлягають реімбурсації. Це рішення набуває особливої важливості в умовах економічного спаду, коли багато українців стикаються з фінансовими труднощами. За даними МОЗ, станом на травень 2024 року рівень бідності в країні зріс, що посилює потребу в такому кроці.

The Pharma Media провела опитування серед своїх читачів, щоб з’ясувати їхню думку щодо запровадження державного регулювання цін. Згідно з результатами, 80% опитаних підтримують ініціативу, вважаючи, що вона суттєво знизить витрати на медичні препарати. Решта відповідей розподілилась таким чином:

• 80% респондентів вважають, що регулювання допоможе суттєво знизити витрати та покращить доступність ліків.
• 4% зазначають, що вплив буде частковим, але суттєвих змін не відбудеться.
• 4% побоюються, що регулювання обмежить вибір препаратів і не знизить витрат.
• 7% думають, що ринок самостійно регулює ціни, тому суттєвого впливу від регулювання не буде.
• 3% зауважують, що успіх регулювання залежить від способу його реалізації.
• 2% вважають, що потрібен інший механізм для ефективного зниження витрат на ліки.

У різних країнах Європи державне регулювання цін на ліки відзначається своїми особливостями, і кожна модель має як переваги, так і недоліки. Для України важливо врахувати цей досвід, щоб обрати підхід, який відповідатиме її потребам та національним особливостям.

1. Німецька модель: Власниками аптек можуть бути лише фармацевти, і кожен може керувати обмеженою кількістю аптек. Це зберігає контроль над якістю обслуговування, проте обмежує конкуренцію та доступ до ліків у деяких регіонах. Подібні обмеження діють у Австрії, Норвегії, Іспанії та частково у Франції.
2. Скандинавська модель: У Фінляндії та Швеції аптечний бізнес до 2009 року був монополією держави, що забезпечувало стандарти доступності й якості, але обмежувало розвиток приватного сектору. Нині аптеки працюють під жорстким контролем.
3. Французька модель: Власниками аптек можуть бути лише фармацевти, які можуть створювати мережі з обмеженою кількістю філій. Це забезпечує контроль над якістю і доступністю ліків за рахунок державного контролю цін, але обмежує конкуренцію.
4. Англо-саксонська модель: У Великій Британії та Ірландії аптеками можуть володіти як фармацевти, так і приватні компанії. Це створює високу конкуренцію, але ціни можуть значно варіюватися залежно від мережі, що спричиняє ризик нерівного доступу до ліків.
5. Італійська модель: Італія застосовує змішану модель, де аптеки можуть належати як фармацевтам, так і великим компаніям (з певними обмеженнями). Це дозволяє зберігати доступність ліків, хоча існує обмеження на ринкову частку компаній для запобігання монополізації.
6. Іспанська та польська моделі: Аптеками можуть володіти тільки фармацевти, а кількість аптек і їхнє розташування суворо регулюються. Це забезпечує доступність, але може призводити до дефіциту в регіонах із малою кількістю аптек.
7. Модель Східної Європи: У країнах, таких як Чехія, Угорщина, Литва та Словаччина, діє ліберальний підхід із меншими обмеженнями, що дозволяє функціонувати вільному ринку. Проте така модель може призводити до нерівності в якості обслуговування.

Проєкт постанови має на меті не лише зменшити фінансове навантаження на громадян, але й сприяти створенню прозорого механізму державного контролю над ціноутворенням. Огляд практик інших країн показує, що збалансований підхід до регулювання цін на ліки може бути ефективним інструментом для забезпечення доступності й стабільності. В умовах, коли дедалі більше українців стикаються з економічними викликами, Україна прагне знайти власний шлях, що врахує національні потреби й допоможе зберегти здоровʼя кожного українця, зробивши ліки доступними навіть для найбільш вразливих верств населення.