На 30-й конференції WONCA Europe 2026, яка пройшла нещодавно у Парижі, одна з найгарячіших дискусій розгорнулася навколо питання, що визначає майбутнє первинної допомоги: чи можна й чи варто передавати частину роботи сімейного лікаря іншим фахівцям?
Дебати окреслили дві протилежні візії. Першу позицію обстоював Ніколя Сен, сімейний лікар і директор департаменту сімейної медицини Лозаннського університету, прихильник переходу до міжпрофесійних команд. На його думку, річ не зводиться до простого перерозподілу завдань — ідеться про глибоку перебудову самої організації допомоги. Майбутнє, вважає Сен, — за міжпрофесійною співпрацею й командною роботою; це не лише делегування, а й переосмислення ролі та ідентичності лікаря. Сімейний лікар, на його переконання, має зосередитися на серцевині фаху — постановці діагнозу, розумінні цілісної ситуації пацієнта й виборі найкращої лікувальної стратегії, — тоді як навчання пацієнтів, частину профілактики й організацію допомоги можуть узяти на себе інші фахівці.
Сен спирається на наукову літературу, яка, за його словами, показує, що мультидисциплінарні команди покращують досвід пацієнтів, добробут медиків і низку процесів надання допомоги. З огляду на скорочення кількості сімейних лікарів у багатьох країнах така еволюція видається йому неминучою. Його аргумент загострений: якщо лікарі не збудують такі команди самі, делегування навʼяжуть їм згори; а якщо чинити опір, єдиним «колегою», якому залишиться делегувати, стане штучний інтелект.
Протилежну позицію представляв Пітер Голден, віцепрезидент Європейського союзу лікарів загальної практики (UEMO) і високопосадовець Британської медичної асоціації. Він погоджується, що тиск на первинку реальний, але відкидає ідею, ніби сімейну медицину можна делегувати цілком. Спершу, наполягає Голден, слід розрізняти передання окремих, чітко визначених завдань — і заміну самого сімейного лікаря. Загальна практика, за його словами, не є технічною процедурою: це складне управління багатьма ризиками в умовах часто неповної інформації, і ці навички притаманні саме лікарю.
Особливо критично Голден оцінює британський досвід, де частину дій першого контакту передали помічникам лікаря (physician assistants) та іншим фахівцям. На його думку, така політика, продиктована передусім бюджетними міркуваннями й прагненням розширити доступ, уже призвела до кількох серйозних діагностичних помилок і смертей, яких можна було уникнути. Водночас він визнає, що окремі протокольовані завдання — спостереження пацієнтів із діабетом чи гіпертензією, вакцинацію, деякі контрольні візити — можна доручати спеціально навченим медсестрам за умови, що вони лишаються під відповідальністю сімейного лікаря.
Обговорення із залою швидко показало, що суперечка виходить за межі «за» і «проти». Кілька учасників наголосили, що справжнє питання — не в самому делегуванні, а в тому, як його організувати: чіткий розподіл відповідальності, комунікація між фахівцями, управління командою та обмін інформацією. Французькі лікарі нагадали, що частину функцій — вакцинацію, деякі профілактичні заходи — уже широко делеговано, але часто без реальної координації, що призводить до втрат часу й труднощів у спостереженні за пацієнтами. Наприкінці дискусія розширилася до теми повноважень фармацевтів — зокрема в Австралії та Великій Британії, де вони дедалі активніше залучені до призначення ліків і окремих видів ведення пацієнтів.
