Чи буде катастрофа в охороні здоров’я через зупинку проєктів USAID?

Хто постраждає найбільше?

USAID зупинила програми допомоги іншим країнам поки що на час аудиту, однак подальші перспективи відновлення її інвестицій наразі не викликають особливого оптимізму. Що втрачає Україна в такій чутливій сфері як охорона здоров’я?

Так, варто зауважити, що вітчизняна галузь охорони здоров’я отримала від фінансування USAID багато допомоги, за рахунок чого багато питань компенсувалися за відсутності державних або комунальних витрат на ці напрямки. Особливо це було необхідно у період до 2014- 2015 років, коли мало місце нераціональне використання коштів, у тому числі й на закупки в охороні здоровʼя. Тож усі бачили, що лікарні потребували реальної безпосередньої підтримки, аби надавати медичну допомогу пацієнтам, зокрема, обладнанням – у деяких медзакладах воно «працювало», напевно, з 50-60-х років минулого століття. Тому дійсно кошти, які витрачалися на матеріальну допомогу нашим ЗОЗ за підтримки міжнародних проєктів, були суттєвими. Під час війни така підтримка взагалі була потрібна у великих масштабах, зокрема, на відновлення лікарень, релокацію підприємств, наприклад, фармкомпаній, що також безпосередньо стосується функціонування системи охорони здоров’я. Підтримка громад з боку USAID у цьому плані також показова, бо кожна з них є власником певних ЗОЗ на їх території й вони зацікавлені, щоб ті працювали належним чином, працівники були забезпечені роботою, а населення – медичною допомогою. Тож громади повинні мати достатній ресурс, щоб або відремонтувати свою лікарню або щось додатково закупити для неї, виплатити надбавки медичним працівникам тощо.

Тобто треба розуміти, що будь-яка допомога, будь-які кошти, котрі заходять в Україну, в короткостроковій чи довгостроковій перспективі впливають на спроможність системи охорони здоровʼя. Тим більше, що закупівлі того ж медобладнання за грантові кошти відбувалися подекуди значно швидше дешевше, ніж це робилося за звичними процедурами. Ще один плюс підтримки міжнародних партнерів – все перевірялося: куди пішли кошти, де обладнання, яке мало за них закупитися, чи використовується воно тощо. Тобто не було таких випадків, як свого часу в Україні траплялися з закупівлями обладнання за державні чи комунальні кошти, коли, наприклад, ангіографи роками стояли й не були запущені в роботу.

Тому ми маємо бути вдячними за історію співпраці з USAID. І я сподіваюся, що надалі, враховуючи ситуацію в Україні, пов’язану з війною, така допомога продовжиться. Принаймні, маю надію, що через певний час після аудиту напрямки згаданого фінансування відновляться в тій чи іншій формі. Найбільше сумнівів викликає продовження іншої складової допомоги USAID, а саме фінансування навчальних проєктів, підтримки інформаційних компаній тощо.

Питання щодо їх доцільності чи щодо перспектив відновлення?

І до того, й до іншого. Бо якщо йдеться про навчання персоналу по роботі з новим медобладнанням, то це одна історія, це важливо. Ми з бюджету роками витрачаємо кошти на діяльність державних установ, інститутів, освітніх закладів, які мають, скажімо, проводити дослідження, тренінги, навчальні заходи, інформаційні кампанії (й таких інституцій у нас багато), а при цьому відбувається дублювання їх фінансування за кошти різних міжнародних проєктів. Чи захоче продовжувати фінансування USAID такі заходи? Тобто паралельно виконувалися ті ж самі задачі, але різними фахівцями. Натомість не було посилення спроможності державних інституцій, котрі в державі вже існують і повинні виконувати статутні завдання. Тобто в обхід цих сталих структур фактично дуже багато послуг оплачувалися за кошти, які надходили від згаданих проєктів. Я вважаю, що в аудиторів USAID буде найбільше питань саме до доцільності фінансування таких нематеріальних послуг. Бо хто читав звіти або аналітику, бачили, що відбувалося дублювання – того, що напрацювали, наприклад, наші інститути й того, що робилося за кошти тих же проєктів, часто в кожній держустанові були свої амбасадори певного проєкту.

Негативне сприйняття такого виду діяльності за підтримки грантів часто виникає і в нашому суспільстві, мовляв, куди витрачаються кошти.

Одним з важливих аспектів цих проєктів є те, що вони переважно реалізувалися громадськими організаціями (навіть навчальні заходи) – їх обирали як платформу, через яку було найпростіше оплачувати ту чи іншу роботу. Та далеко не всі ці організації по своїй суті є насправді громадськими. І на сьогодні це дуже негативний для українського суспільства факт, який кидає тінь на проєкти, котрі виконуються такими організаціями. Бо коли проаналізувати таких грантоотримувачів, то чи працюють вони як громадські організації? Вони можуть гарно виконувати проєкти, робити чудові звіти, але це не працює та не посилює громадянське суспільство. І це ключова річ, на котру нам теж потрібно звернути увагу.

Повертаючись до лікарень, чи не опиняться вони тепер наодинці з численними проблемами, які раніше могли «закрити» грантовою підтримкою?

У психології є такий термін – синдром навченої безпорадності, який негативно впливає на психологічне становлення та стабільність людини. Те ж можна сказати й про наші заклади охорони здоров’я, коли різного роду підтримка (без докладання власних зусиль) призводить до управлінської бездіяльності, а зрештою й до неспроможності вирішувати поточні проблеми. Як приклад – більшість лікарень сьогодні належить громадам, однак вони замість шукати шляхи додаткового надходження коштів воліють почекати якогось гранту чи програми підтримки й не прагнуть налагоджувати ефективну роботу медзакладу. Хоча в інших сферах їх підприємства успішно це роблять, бо там їм сподіватися ні на кого. А тут їм призупинили один грант – вони чекають іншого, замість того, щоб розробляти план розвитку ЗОЗ, сподіваючись на власні сили. Тому припинення міжнародної підтримки змусить їх нарешті подумати про власні ресурси й спланувати кроки надалі – наприклад, пошук інвесторів, донатів тощо. До речі, багато американських і європейських лікарень збирають власні фонди на розвиток та підтримку свого закладу. Українське суспільство теж навчилося донатити на ЗСУ, чому б після війни не поширити цю практику на заклади охорони здоров’я. Та й взагалі досвід вже навчив: не можна сподіватися на якесь одне джерело доходів, наприклад, НСЗУ, потрібно одразу шукати кілька ресурсів. Це взагалі правило будь-якого підприємства – мати кілька джерел доходів. Ті заклади, де навчилися це робити, не відчувають гострих проблем з виплатою зарплат, наданням меддопомоги тощо.

Тому насправді пауза з грантовим фінансуванням буде гарним уроком для багатьох і приводом подумати, що робимо не так і що маємо робити.

Основні уроки на майбутнє

Які висновки потрібно зробити?

Перший: якщо в громаді є активна громадська організація, й вона об’єднує людей за спільними інтересами, то на її діяльність не має впливати наявність гранту чи його відсутність. Другий: спроможні заклади – це ті, що не залежать від допоміжних проєктів, а знаходять власні канали отримання коштів. Третій: для освітніх цілей, досліджень, конференцій гранти дуже часто є просто коротшим ланцюжком пошуку експертів, але завжди можна обійтися без посередників. Потрібно нарощувати власну спроможність у цьому плані, бо один чи два гранти не зроблять погоди й не навчать робити цю роботу системно.

Також у нас достатньо фахівців, котрих можна залучати й не витрачати кошти грантів на їх роботу. Наприклад, на замовлення Міністерства охорони здоровʼя за кошти, витрачені з бюджету на функціонування діючих інститутів тощо, можливо реалізувати значну низку проєктів.

Так само й щодо інформаційних кампаній, наприклад, на промоакції в галузі громадського здоровʼя. Невже сьогодні взагалі немає на це ресурсів ні в межах соціальної реклами, ні в межах українських медіа? Насправді ж інформаційно-просвітницькі компанії, які стосуються профілактики захворювань, є зоною відповідальності центрів контролю та профілактики хвороб. Це розгалужена мережа, яка має відповідні кошти, в кожному регіоні є її працівники, які отримують зарплату. І вони можуть на себе взяти цю роботу. На мою думку, після моніторингу наявних ресурсів та перерозподілу завдань, ми не відчуємо браку фінансування на такі кампанії.

Тобто, як у кожному переломному моменті життя — можна й потрібно все переоцінити, зважити й прийняти нове рішення.

До речі, щодо кадрів. У проєктах USAID працювало чимало добре підготовлених фахівців, навряд чи вони підуть працювати у державні структури, а їх досвіду не вистачатиме.

Так, це важливе питання: вони можуть виїхати за кордон, щоб там знайти собі роботу, або ж держава їх все-таки має утримати. Наприклад, запросивши працювати на умовах аутсорсу. Це звична практика для багатьох країн. І це лише питання правильних управлінських рішень уряду, й не тільки в охороні здоровʼя.

Дехто непокоїться через те, проблеми з USAID можуть негативно вплинути на своєчасне постачання вакцин, певної категорії ліків. Адже відомий проєкт «Безпечні, доступні та ефективні ліки для українців» (SAFEMed) підтримував цей напрямок.

Так, це дійсно важливий і вагомий проєкт, у його рамках було дуже багато зроблено. Але я сподіваюся, що після аудиту він залишиться або знайде додаткові джерела фінансування.

Якщо ж ми говоримо в цілому про забезпечення доступності ліків для населення, то, по-перше, на закупівлю ліків на 2025 рік в держбюджеті виділено достатньо коштів. По-друге, є практика економії при закупівлях з боку ДП «МЗУ», тому це питання, сподіваюся, держава зможе закривати самостійно. В Україні кілька джерел покриття витрат на закупівлю ліків, тому кризи не повинно бути. Головне – чітко розуміти середньострокову та довгострокову перспективи й враховувати можливі виклики. Наприклад, одним з таких викликів була пандемія, другим – війна. Й мені здається, що ми необхідні висновки вже зробили. Врешті рішення про реформування фармгалузі приймає парламент, а не проєкт чи його експерти.

Медичні реформи вже не зупинити?

Ще одне побоювання – щодо медичних реформ, адже багато коштів міжнародних проєктів йшло саме на їх розгортання.

Так, багато реформ у системі охорони здоров’я в Україні реалізувалося за підтримки міжнародних організацій, в тому числі і USAID.

Але говорити про те, що медичні реформи зроблені виключно за підтримки міжнародних проєктів, і ми самі нічого не робили, це неправильно. Просто таке враження складається ще й через те, що їхня діяльність була більше висвітлена медійно за їхні ж кошти. І якби такої сторонньої допомоги не було, то всі процеси однак би реалізувалися, єдине, що зміни наставали б повільніше.

А щодо наступних реформ, то на сьогодні більшість з них зосереджена на фармацевтичному секторі: це й про якість ЛЗ, і про контроль ринку, й про ціноутворення, тобто заявлено дуже багато. Цих змін суспільство чекало вже багато років, було багато спроб їх реалізувати, тож, давно визначені й стратегічні завдання, і план роботи в цьому напрямку, але зараз вони реалізуватимуться можливо іншими фахівцями, ресурсами, та однак ми побачимо хороші результати для українців. Тут навести лад вкрай необхідно. І щодо якості ліків, і щодо регулювання ринку, й щодо належної фармопіки пацієнтів, яка їм потрібна не менше, ніж якісна медична допомога.

Тобто з усього можна зробити висновок про те, що катастрофи в охороні здоров’я не станеться й пацієнти не постраждають?

Так, тим більше, що наразі Урядом прийнята Стратегія розвитку охорони здоровʼя 2030, її можна певним чином відкоригувати з урахуванням втрати часткової підтримки, щоб бути більш самостійними та менше залежати від тих чи інших проєктів.

Також ми маємо приклади успішних громад, який можуть наслідувати інші. Дуже багато чого можна зробити в царині громадського здоровʼя та профілактики без значних фінансових вливань. Переконана, що знайдуться й експерти, які посилять наші інституції не в межах грантових програм, а виходячи з власних цінностей та свідомої громадянської позиції.

Взагалі децентралізація якраз і гарантує захищеність від катастроф, бо єдина вертикаль могла б і втратити свою стійкість без «сторонньої опори».

Так, можливо, деяким лікарням доведеться на певний час відкласти вже запланований ремонт чи встановлення обладнання. І це стане викликом для їх керівництва – шукати інші джерела коштів. Однак це теж не масштабне явище, оскільки фактично базова медична допомога оплачується з бюджету і цей процес вже чітко налагоджено. Міжнародні ж проєкти матеріально допомагали закладам швидше досягати бажаних результатів. Наприклад, коли закуповували генератори для безперебійного постачання електроенергії тощо. Це було добре, але катастрофа в медичній галузі не настане. Ключове завдання держави – забезпечення людям доступу до медичної допомоги буде виконане. На сьогодні це можливо через чинний механізм оплати наданих медпослуг ЗОЗ, централізовані закупівлі ліків та значної частини дороговартісного обладнання тощо.

Проблеми можливі лише на певних напрямках, які були практично віддані в руки міжнародних проєктів, наприклад, повʼязаних з боротьбою зі СНІДом тощо. Тож державі тепер потрібно буде включитися в реалізацію таких напрямків, передивитися функціонал, «підхопити» хвилю інформаційних кампаній, вирішення інших питань, можливо, змінити схему комунікацій з тими ГО, які займалися цими питаннями. Навіть якщо після аудиту проєктам не продовжать фінансування, певні завдання вже сформульовані й визначені для існуючих інституцій.

Найбільше постраждають експертні організації, які надавали нематеріальну допомогу (консультації), але насправді в нас достатньо інституцій, котрі мали б цю роботу робити, й навчальну, й експертну, й аналітичну. Держава має правильно поставити перед ними задачі. Тоді не потрібно буде чекати, відновлять фінансування проєктів USAID чи ні.