Інтерв'ю Міністра охорони здоров'я Зиновія Митника

На посаду міністра охорони здоров’я було чимало претендентів, а призначили, як відомо, Зиновія Митника. Для багатьох зацікавлених це було, м’яко кажучи, справжньою несподіванкою. На перший погляд — кандидатура цілком пристойна. Зиновій Митник, випускник Львівського медичного інституту, розпочав кар’єру у невеличкій лікарні гірського села в Коломийському районі на Івано-Франківщині, де помітили його ретельність і перевели до райлікарні.

Згодом працював головним лікарем районної інфекційної лікарні: робота важка, але хто витримує, той набуває справді неоціненного досвіду. Він знадобився Зіновію Миколайовичу, коли його призначили головним лікарем Івано-Франківської обласної клінічної лікарні, а згодом — головним лікарем відомої на всю Україну лікарні, яку в народі називають «Феофанія». Має також досвід роботи у владних структурах — свого часу був головою Івано-Франківської обласної ради, а останні два роки працював заступником міністра охорони здоров’я.

Усе це добре для майбутнього міністра, однак його противники мали залізний аргумент: він — не донецький! Про контраргументи, які вплинули на призначення, говорили різне. Та що б там не було, фактом залишається одне: Зиновій Митник уже сто днів на посаді міністра ламає голову, як витягати систему охорони здоров’я з прірви, в яку вона скотилася.

— Ми поступово йшли до того знищення системи, яке тепер маємо, тож поступово й виходитимемо з кризи. Миттєво, одним порухом руки нічого не досягнеш, — переконаний міністр. — Не критикуватиму своїх попередників — вони зробили те, що змогли. Переконаний, нашу медицину треба реформувати.

Але ж погляньте на світ: здається, чотири американських президенти у своїх передвиборних програмах мали розділ про реформування медицини, проте відважився на цей крок лише Барак Обама. Чому так? Бо вся проблема в тому, скільки виділено коштів на реформування. З цього слід починати і у нас. Я не сподіваюся, що дадуть необхідні кошти, — я знаю: їх немає, і державі ніде їх узяти.

— Скільки грошей виділено нинішнього року на медичну галузь?

— Усього 42 мільярди гривень. Це консолідований бюджет усієї медицини України, а не лише МОЗ. Маємо на дев’ять мільярдів гривень більше, ніж торік!

— На охорону здоров’я столиці торік було виділено дещо понад двох мільярдів гривень (із кишень киян, мабуть, було викладено не менше), а рівень медичної допомоги впав до критичного. Боюся, що 42 млрд для України — це сума, необхідна лише для виживання, на розвиток годі й сподіватися.

— Підкреслюю, що це — консолідований бюджет. Маємо одну проблему, яку треба було вирішити давно, але не вдалося. Ми довели це до відома і Президента України, і Кабінету міністрів: біда в тому, що замість єдиного медичного простору існує доволі розгалужена система відомчої медицини. Чому це зле? Гроші, які виділяють на охорону здоров’я, насправді дуже розпорошені по різних відомствах. Я чудово розумію, що мені докорятимуть: щойно прийшов, а вже хоче все заграбастати у своє міністерство. Не хочу. Проте слід виходити з державницької позиції. Скажімо, нині, за статистикою, зауважте, не МОЗ, а Міністерства економіки, на обслуговуванні системи охорони здоров’я налічується 58 мільйонів населення! Що це означає?

— Мертві душі. Класика.

— Це не мертві душі!

— А хто ж? За статистикою Держкомстату, населення України налічує близько 45 мільйонів.

— Мабуть, маєте рацію. (Після тривалої паузи.) Так, це, певною мірою, мертві душі. Я мав на увазі, що окремі категорії пацієнтів мають подвійне або й потрійне фінансування: і за місцем проживання, і у відомстві, в якому працюють. А якщо врахувати ті мільйони громадян, на яких виділяють так звані «подушні» гроші, а насправді вони живуть і працюють за кордоном, то картина стає ще парадоксальнішою. Чому мене це так турбує? Бо першим кроком на шляху реформування має стати наведення елементарного порядку, треба привести до спільного знаменника фінансування медицини як галузі й раціонально використовувати кошти, котріі маємо.

— Експерти стверджують: коли на душу населення витрачають менше 200 доларів на рік, то система охорони здоров’я самознищується. Не виділяється, а саме витрачається, що має принципове значення для країни, в якій недофінансування інколи може сягати 99%. У нас суму на душу населення виділяють зовсім скромну, проте прем’єр-міністр, коли відзначали сто днів уряду, заявив, що медицина буде якісною та доступною, і це незабаром усі відчують. Поділіться таємницею — за рахунок чого?

— Перший крок, який було зроблено, спрямований у бік первинної ланки, в тому числі – й сільської медицини, бо це всім дуже болить. Перша колегія, яку я проводив, була присвячена саме цій темі. Нині всі сили спрямовуємо на те, аби привести її до належного стану: в селі з населенням три тисячі чоловік треба не ФАП робити, а облаштовувати сучасну амбулаторію. Ми провели велику нараду, на якій були присутні всі головні лікарі центральних райлікарень, порадилися, обговорили, як і що робитимемо далі.

— Чи планують фінансування окремим рядком саме первинної медицини? У більшості амбулаторій та ФАПів немає жодного діагностичного обладнання та інструментарію, бракує найпростіших витратних матеріалів — вати і бинтів...

— Окремим рядком — певно, що ні. Ми зараз маємо готовий проект закону про внесення змін до основ законодавства про охорону здоров’я, зокрема, до закону про лікувальний заклад.

— Проекти роками лежать у Верховній Раді, а лікар виміряє тиск стареньким тонометром, який щодня дає різний результат. Чим йому допоможуть ті поправки?!

— У тих доповненнях саме і йдеться про зміни у фінансуванні лікувальних закладів. Ми мусимо підготувати законодавчу базу, без цього неможливо щось змінювати. Чотири роки я працював головою обласної ради і чудово розумію, як обирають голів сільських та селищних рад. Добре знаю, як вони працюють. Нікого не хочу образити, бо є серед них віддані, добросовісні люди, — але є й такі, хай мені Бог простить, яким не можна велосипед довірити, не те що долю села. Парадоксальна ситуація: в одних селах — немає нормальних амбулаторій, а в інших — приміщення є, зате бракує фахівців. Ми дожилися до того, що дедалі відчутнішим стає кадровий дефіцит: ніхто не хоче їхати в село. Та навіть якщо молода родина, як ми свого часу, й захоче романтики — поїде в глибинку, що вона там побачить? Ні кола ні двора і аж дві тисячі зарплати на сім’ю. Випускники, хоч би як ми їх заманювали, приїдуть у село і швидко звідти втечуть. Та, власне, дільничних лікарів бракує і в містах. І так буде доти, доки ми не підвищимо соціальний статус медичного працівника.

— Цікаво, як? Усі моральні норми в суспільстві перекручені, найбільшими цінностями вже давно стали гроші та зв’язки, а дільничні лікарі й медсестри не мають ні того, ні іншого, і молодь про це чудово знає.

— Думатимемо і про підвищення зарплатні, і про створення нормальних умов для роботи. За матеріально-технічну базу відповідатиме місцева влада, ми всі наради проводимо, запрошуючи голів облдержадміністрацій або їхніх заступників, які ведуть гуманітарний напрям. Коли я їду в якусь область, обов’язково зустрічаюся із заступником губернатора, який веде соціальні питання. Разом їдемо у села, дивимось і вирішуємо: де — їхнє, а де — наше, хто що робитиме.

— Бодай один якийсь напрям фінансуватимуть посилено, так, щоб зміни відчули і лікарі, і пацієнти? Можливо, дитячі лікарні, хоспісні відділення, онкологічні...

— Гроші, спрямовані на медицину, не такі вже й великі в масштабах України. Виділено кошти на планове підвищення зарплатні медикам, збільшено фінансування на реалізацію загальнодержавних програм, а також – на завершення об’єктів, які, маючи готовність до 95%, чотири-п’ять років стоять незавершеними. Час уже їх вводити в експлуатацію. До кінця нинішнього року в республіканській дитячій лікарні «Охматдит» буде завершено другу чергу Центру дитячої хірургії, який очолює Ємець, а також – центр ПЕТ-технологій і радіохірургії у київському онкоцентрі на Верховинній.

— А за межами Києва хіба немає довгобудів?

— Найближчим часом буде добудовано Черкаську обласну дитячу лікарню і Бердичівський перинатальний центр у Житомирській області. У рамках цієї програми вже відкрито чудову поліклініку у Львові, я минулого тижня там був, усе бачив — це і є та первинна ланка, з якої ми починали розмову.

— Ви згадали, що на 600 млн грн. збільшено фінансування державних програм. Вони справді отримають більше, ніж торік, чи знову всі витрати заплановано за мінімумом?

— Практично всі програми будуть недофінансованими. Щоб забезпечити їх реалізацію в повному обсязі, не вистачить ніякого бюджету. Повністю профінансовано буде лише програму імунопрофілактики.

— Ця новина «потішить» багатьох. Виходить, що на лікування туберкульозу, онкологічних захворювань та вірусних гепатитів коштів немає, зате на щеплення і їх рекламу, яка вже з’явилася на вулицях міста, їх знайшли...

— А ви розумієте, що вакцинація — це і є профілактика тих хвороб, від яких страждають наші люди?!

— Безумовно. Однак не можна порівнювати захворювання на кір, краснуху чи кашлюк із тим-таки цукровим діабетом, який супроводжує хворого все життя. Безліч родин через бідність не можуть самотужки забезпечувати всім необхідним хвору на діабет дитину, а їм замість допомоги запропонують щеплення?!

— Весь світ проводить щеплення.

— І чим далі — тим більше. Вже розроблено вакцину проти бронхіальної астми та екземи. І, хоча клінічні дослідження проведено всього на кількох десятках добровольців, щеплення вже почали рекламувати, не виключено, що невдовзі їх нав’язуватимуть так само, як це було з вакциною проти свинячого грипу. Я розумію батьків, які не хочуть керуватися принципом «усі так роблять». Хотілося б почути думку компетентних учених про те, які вакцини потрібні сьогодні саме українським малюкам, зважаючи на пост-чорнобильський фактор, екологічні умови — забрудненість води та повітря, раціон харчування, що дуже далекий від оптимального. У нас, як правило, посилаються на авторитет Пастера, наче відтоді нічого у світі не змінилося. Події останніх років в Україні розвивалися так, що вакцинація себе скомпрометувала.

— Це не вакцинація себе скомпрометувала. Це її скомпрометували, коли вона перейшла з площини суто медичної у політичну. Однак дивіденди, здобуті окремими політиками на антивакцинальній кампанії, можуть дуже дорого коштувати країні в майбутньому, можливо — доведеться розплачуватися здоров’ям наших дітей.

— Зіновію Миколайовичу, ви маєте на увазі позапланову вакцинальну кампанію проти кору—краснухи. А згадайте події минулої зими, коли ВООЗ налякав увесь світ так, що уряди європейських країн витратили мільйони євро на вакцину проти свинячого грипу, а вже навесні ламали голову, куди її подіти. Відомо, що Єврокомісія має великі претензії до ВООЗ, експерти вважають, що саме ця організація лобіювала інтереси виробників вакцини. Хто ж після таких скандалів довірятиме рекомендаціям ВООЗ?

— Україна не купувала вакцини проти свинячого грипу, і ніхто нікого не вакцинував.

— Добре, що в нас усе скінчилося на рівні лабораторних досліджень, але Європа і США добряче на цю вакцину витратилися. Не дай Боже, вони почнуть її дарувати як гуманітарну допомогу, — ми вже це проходили. Не розумію, як після всього цього можна примусити людей повірити, що вакцинація потрібна їхнім дітям, а не виробникам вакцини?

— Виробництво вакцин — це, звісно, бізнес, як і випуск лікарських препаратів. Але в нас проводять вакцинацію проти тих хвороб, які вже давно описані, і дієвість щеплення давно доведено не лише в нас, а в усьому світі. У нас роблять щеплення проти 12 хвороб, тоді як у багатьох країнах — проти 16.

— Експерти стверджують, що в європейських країнах обов’язкові всього п’ять-шість щеплень, а більше роблять лише групам ризику. У нас найгостріша ситуація виникає ще в пологовому будинку, де немовляті у перші години життя роблять щеплення не лише проти туберкульозу, а й проти вірусного гепатиту. Де результати досліджень, які б довели, як реагує дитячий організм на такі втручання? Хто і як перевіряє титри антитіл? І чи взагалі їх перевіряють? Чому гроші на вакцини виділяють щедро, а коли доходить до того, щоб завести на дитину паспорт щеплень, — коштів бракує?

— Я розумію, що антивакцинальна кампанія зробила своє: варто комусь кинути якесь звинувачення, як воно моментально поширюється і спрацьовує синдром натовпу, коли вже ніхто не слухає жодних аргументів. Я не знімаю вини медиків у вакцинальній кампанії — справді, потрібно проводити роботу з батьками, готувати дітей до вакцинації. Але наголошую: вся Європа вакцинує своїх дітей, там перейшли на полівакцини — щоб за один раз вводити вакцину проти п’ятьох чи навіть сімох хвороб.

— Імунологи ж вважають, що це – далеко не найкращий варіант: хто знає, чи здатен організм малюка виробляти антитіла не до одного, а відразу до п’ятьох збудників? Тим паче що імунна система формується до 11 — 12 років. Я не закликаю відмовитися від щеплень, зовсім ні. Але давно час розібратися, що найкраще підходить нашим дітям. Можливо, пентавакцину стали випускати не тому, що цього потребує дитячий організм, а тому, що це забезпечує набагато більші прибутки?

— Ми приймаємо світові тенденції. Але все ж таки прагнемо йти своїм, традиційним шляхом. Тому й не переходимо на шести- чи семикомпонентні вакцини.

Коли виник скандал із вакцинацією, цим дуже переймалася моя дружина, педіатр за фахом. «Якщо дитина мала протипоказання, — казала вона, — я разом із мамою працювала доти, доки дитячий організм не зміцніє настільки, щоб можна було робити щеплення. Тут не галас потрібен, а копітка праця». Гадаю, вона має рацію. Не хочу нарікати на лікарів, але те, що треба попрацювати на цьому напрямі, — однозначно. Минулого тижня відбулася колегія МОЗ, присвячена проблемам охорони здоров’я матерів та дітей, на якій обговорювали і проблеми вакцинації. Прикро, що наші вчені десь поховалися, не хочуть сказати свою думку, дати рекомендації, — час уже об’єднати наші зусилля.

— Може, хтось і ховається, але не секрет, що академік Жанна Возіанова, — незаперечний авторитет у галузі інфекційних хвороб, — не має змоги донести до МОЗ наукову думку, бо вже кілька років її не запрошують на засідання та колегії. І все тому, що вона не повторює вслід за чиновниками, а каже лише ті речі, які підкріплені науковими дослідженнями. Так само до чорного списку занесли і деяких професорів, які обстоюють свою точку зору, — їхні імена добре знають у МОЗ.

— Я вже зустрічався з Жанною Іванівною Возіановою. Гадаю, ситуація зміниться на краще.

— Тема стосунків Академії медичних наук і міністерства постійно цікавить медичну спільноту. Колишній міністр Василь Князевич заявляв, що у нас більше не буде двох міністерств, мав намір перевести частину академічних інститутів у підпорядкування МОЗ. Вдалося забрати лише Інститут онкології, а потім АМН отримала своєрідну індульгенцію — їй надали статус національної. Може, в міністерстві вже помітили, наскільки від того зріс внесок академії у науку і практичну медицину?

— Моя думка чітка: клініки мають бути у підпорядкуванні міністерства, а науково-дослідні інститути — в НАМНУ. Хоча світова практика свідчить: академії наук — громадські організації, і їх не фінансують за гроші платників податків. Якщо вже наша держава витрачає з бюджету на академію чималі кошти, то й віддача має бути солідна, вагома, а не так, як у нас, — усе випадково, вибірково, як кажуть на Галичині, — прихапцем. Має бути система.

— Маєте вже план, як вибудувати контакти з НАМНУ, щоб з’явилася системність?

— Я переконаний, що нам потрібно рухатися до єдиного медичного простору.

— Кажуть, треба боятися молодого терапевта і старого хірурга: перший ще не вміє, а другий — уже не може лікувати. Медичним сестрам старшого віку теж тяжко годинами стояти в операційній або чергувати півтори-дві доби, бігаючи з крапельницями з палати в палату. А Мінпраці має намір подовжити жінкам пенсійний вік до 60 років. Якою тоді буде якість медичного обслуговування? Окрім того, якщо працюючим пенсіонерам перестануть виплачувати пенсії, лікарні залишаться напівпорожніми, бо майже третина кадрів — люди поважного віку. Чи вбачає МОЗ у цьому проблему і чи відстоюватиме свої кадри?

— Кадровий голод насправді є, і з кожним роком він посилюватиметься, якщо нічого не змінювати. Сьогодні біда у фтизіатрії — там бракує 40% лікарів, а з тих, які працюють, майже половина — передпенсійного й пенсійного віку. Якщо так триватиме, то ще п’ять-шість років, максимум — десять, — і в галузі взагалі нікого не залишиться. У фтизіатрію ніхто не хоче йти працювати, особливо туди, де є відкриті форми туберкульозу. Отже, треба діяти системно.

Ми підготували проект постанови Кабміну про підвищення заробітної плати лікарям первинної ланки, передусім дільничним — терапевтам, педіатрам, сімейним лікарям, а також фтизіатрам, бо саме цих фахівців найбільше бракує в медичних закладах. Працюватимемо над підвищенням соціального статусу медпрацівника, бо престиж професії різко падає.

— А за пенсійний вік будете воювати з Мінпраці чи ні?

— Будемо воювати. Але тут ще треба розібратися, бо трапляється й таке, що ніяк не можемо відправити на відпочинок людей, яким уже 80 років, а вони вважають, що й далі можуть працювати.

— Зрозуміло, про кого йдеться, але ті люди, мабуть, сидять у затишних кабінетах, а не ведуть прийом, не чергують ночами у стаціонарах. Та й зарплатня в них така, що можуть і без пенсії обійтися: це ж не 800 чи 1200 гривень у районній лікарні.

— Питань багато. Найбільше нас лякає ситуація, коли одночасно перестануть платити і зарплату, і пенсію.

— Є ще одна біда — самолікування, яке завдяки рекламі сягнуло неймовірних масштабів. У країнах Європи громадяни не можуть придбати ліки без рецепта, виписаного лікарем, який, до речі, несе за це відповідальність. Сьогодні вже ніхто й не пам’ятає, хто скасував у нас рецепти, була спроба їх повернути, однак невдала. Ми вже ніколи не повернемося до рецептурного відпуску ліків?

— Обов’язково повернемося, це є в наших планах. Недавно відбулася нарада у прем’єр-міністра, на якій розглядали питання фармацевтичної галузі, говорили про підтримку вітчизняного виробника ліків та медобладнання, про доступність медикаментів. Є відповідне доручення, щоб запровадити рецептурний відпуск медпрепаратів. Звісно, залишиться група без рецептурних, — ніхто не відпускатиме зеленку за рецептом. Ми також хочемо домогтися, щоб у рецепті зазначалася міжнародна непатентована назва препарату, аби пацієнтові не нав’язували препарат якоїсь однієї фірми.

— ...назва якої «випадково» вишита на кишені халата й надрукована на аркушику призначень.

— І тоді пацієнт прийде в аптеку, там йому запропонують десять чи дванадцять виробників потрібного йому препарату, назвуть ціну, а він уже сам обиратиме. Гадаю, так буде ще до кінця нинішнього року. Ми це не просто записали у рішенні — ми цим собі наряд на роботу виписали. І зробимо так, щоб захистити пацієнта: адже, коли буде зазначено міжнародну непатентовану назву, ніхто не зможе лобіювати «свого» виробника. Є також питання щодо реклами на телебаченні і в пресі. Неприпустимо, коли невідомо що видається за ліки, коли запевняють, що це допоможе вилікувати не лише легкі захворювання, а й рак. Розбиратимемося з біологічно активними добавками, хочемо запровадити ліцензування БАДів, бо на цьому теж дурять людей: дідусь чи бабуся, повіривши рекламі, складають півроку гроші, купують казна-що й чекають одужання. А потім пишуть нам скарги. Тут єдиний вихід — дотримуватися порад лікаря. До речі, в нас уже готові зміни до закону про рекламу — ми пропонуємо посилити контроль та відповідальність за рекламу ліків.

— Коли вже торкнулися теми ліків, згадаймо й про таміфлю. Інтернетом гуляє інформація, що Україні продали ті партії, термін придатності яких уже спливав, а тому виробник готовий був віддати їх майже задарма — по шість гривень за упаковку. А тепер, щоб добро не пропало, МОЗ вирішило пустити цей препарат на лікування хворих на ВІЛ/СНІД. Хотілося б почути коментар з перших вуст.

— Ціна шість гривень — справжнісінька вигадка, цього бути не могло. Нормальна людина розуміє, що таких цін не буває, адже собівартість препарату набагато вища від названої ціни. Восени, коли в нас була епідемія, мені телефонували друзі із Швейцарії та Німеччини і казали, що в їхніх країнах в аптеках одна упаковка коштує в межах 350 євро. А в нас була ціна 67 гривень! Нагадаю, що ліки не направляли в аптеки, аби не було зловживань під час епідемії, а віддали безпосередньо у стаціонари. Гарантую, що тоді ніхто не міг би купити таміфлю за нижчу ціну, бо то була ціна від заводу-виробника, до неї навіть не включили витрати на транспортування, яке оплачували окремо. Не варто шукати тут сенсацій: ціну на таміфлю компетентні органи вже перевіряли «надцять» разів і не мають жодних претензій.

На час закупівлі термін придатності препарату був тривалим — в основному три-чотири роки. Чому нині почали говорити про цей термін? Може, хтось знайшов упаковку з гуманітарної допомоги, яку нам надавали кілька країн. На той час ліки, звісно, були придатними, однак термін у них спливав раніше, ніж у тих, які ми купили у виробника. Але це була невелика партія. Цікаво, що сьогодні нам докоряють саме ті люди, які восени кричали, що потрібно рятувати країну, терміново купувати таміфлю, вони це ініціювали у Верховній Раді, є відповідна постанова ВР. Тоді галасували — чому не закуповуєте? А тепер кричать — навіщо закупили?!

Добре відомо, що озельтамівір (тепер частіше його називають таміфлю) використовувалидля лікування різних вірусів грипу й раніше, задовго до появи так званого свинячого грипу. МОЗ його постійно закуповував для хворих на ВІЛ/СНІД, аби лікувати їх від грипу, адже добре відомо, що вони дуже уразливі до вірусних інфекційних захворювань. Озельтамівір закуповувася не на чиєсь бажання, а в рамках державної програми, — незрозуміло, чому з цього прагнуть зробити сенсацію.

— Сенсацій вистачає. Недавно всіх сколихнула історія про торгівлю немовлятами в Одеській області. Як можете прокоментувати цей факт?

— Випадок у Комінтернівському районі Одеської області я не можу коментувати — всі документи вилучено правоохоронними органами, триває слідство. Цю справу взято на контроль.

— Є ще одна болюча тема, яку хотілося б обговорити саме з міністром охорони здоров’я. Це стан столичної медицини. Чи знають у міністерстві, що тримільйонний Київ не має інфекційної лікарні — ні для дітей, ні для дорослих? І це за два роки до проведення "Євро-2012". Київрада проголосувала за зміни у службі швидкої допомоги, які буквально позбавляють права киян на отримання своєчасної допомоги. Чи реагуватиме МОЗ на київські проблеми? Чи нам знову нагадають, що немає вертикалі управління?

— Справді, згідно із законом про місцеве самоврядування, регіональна медицина має свою автономію. Але закони України і накази Міністерства охорони здоров’я вони зобов’язані виконувати. На превеликий жаль, київська медицина скотилася вниз дуже стрімко, навіть порівняно з іншими регіонами, — за два роки опуститися з першого місця у рейтингу на 16-те. Це багато про що свідчить. Чесно скажу: не було ні контакту, ні взаєморозуміння, порад та рекомендацій МОЗ в мерії і в управлінні охорони здоров’я ніхто не чув і не брав до уваги. А тепер пожинаємо плоди: подекуди ситуація плачевна, а з туберкульозними лікарнями — взагалі катастрофа.

Я чудово знаю, що в столиці немає не те що сучасної — взагалі ніякої інфекційної лікарні. Знаю, що було скасовано відділи охорони здоров’я в районах, а натомість — утворено три територіально-медичні об’єднання. Кому знадобилися ті ТМО? Міністерство було категорично проти, але ж не мало права втручатися у місцеве самоврядування. Але з часом, думаю, нам вдасться відновити вертикаль влади. Днями я спілкувався з першим заступником мера паном Поповим, він відразу ж запитав: «Допоможеш?» Звісно, я завжди радий допомогти, просто раніше від цього в мерії відмовлялися. Тож ми вирішили, що найближчим часом зберемо всіх керівників медичних установ міста і разом думатимемо, як розв’язувати проблеми, що нагромадилися в Києві. Гадаю, будуть кадрові зміни, прийдуть люди, які зможуть підняти рівень столичної охорони здоров’я до належного рівня.

— До речі, за 100 днів багатьох начальників управлінь змінили?

— Це відбулося в кількох областях — Вінницькій, Львівській, Рівненській, Закарпатській, а також – у Херсонській та Хмельницькій.

— Звільняли за недоліки в роботі чи з огляду на партійну приналежність?

— Коли приходить новий губернатор, він хоче створити свою команду. Багато з них — люди місцеві, вони чудово знають, що діється в медицині краю, яка людина нею керує і як керує. Якщо це не влаштовує — шукають кращих.

— Багато років нас «лякають» медичним страхуванням.

— У нас уже готовий проект закону про медичне страхування, підготовлений фахівцями МОЗ спільно з експертами. Ви лише вслухайтеся — загальнодержавне медичне страхування!

— Звучить як музика. І мотив, здається, знайомий.

— Ця «музика» вже подана до Кабінету міністрів. Окрім нашого законопроекту, наскільки мені відомо, там є ще три інших, деякі з них передбачають страхування на основі приватних страхових компаній. Приватна страхова медицина, звісно, має право на життя, але ми повинні робити загальнодержавне медичне страхування, щоб захистити соціально уразливі верстви населення, щоб їм надавали гарантований обсяг медичних послуг. За бортом медичної допомоги не має залишитися ніхто. Це має гарантувати держава.

На цій позиції я стою і як державний чиновник, і як лікар, який усе життя віддав медицині.