Тривале застосування бета-блокаторів після інфаркту міокарда може бути недоцільним у пацієнтів зі збереженою систолічною функцією

Тривале застосування бета-блокаторів після інфаркту міокарда може бути недоцільним у пацієнтів зі збереженою систолічною функцією

Згідно з заявою шведських учених, вони провели найбільше дослідження, в якому оцінювали терапію бета-блокаторами у пацієнтів без серцевої недостатності або систолічної дисфункції лівого шлуночка після інфаркту міокарда.

Шведські дослідники спробували оцінити звʼязок між терапією бета-блокаторами та серцево-судинними наслідками після першого року після інфаркту міокарда у пацієнтів без серцевої недостатності або систолічної дисфункції лівого шлуночка з використанням реальних даних з регістру пацієнтів з ішемічною хворобою серця SWEDEHEART.

Згідно з результатами аналізу даних більш ніж 40 000 пацієнтів, застосування бета-блокаторів протягом першого року після інфаркту міокарда (ІМ) у пацієнтів без серцевої недостатності (СН) або систолічної дисфункції лівого шлуночка не повʼязано з поліпшенням кардіоваскулярних результатів.

У дослідження, що проводили співробітники Упсальського університету, увійшло 43 618 пацієнтів віком 18 років і старше з ІМ, у тому числі з підйомом сегмента ST (ІМпST) та без ІМпST, які були госпіталізовані до одного з 74 кардіологічних відділень у Швеції за період з 2005 по 2016 рік (середній вік – 64 роки; 25,5% жінок). Подальше спостереження розпочалося через 1 рік після госпіталізації. Медіана спостереження становила 4,5 року.

Пацієнти були поділені на дві групи за принципом лікування бета-адреноблокаторами; 78,5% пацієнтів отримували бета-блокатори, 21,5% не приймали бета-блокатори через 1 рік після ІМ. Як первинні кінцеві точки використовувалися: сукупність смертності від усіх причин, ІМ, незапланована реваскуляризація та госпіталізація з приводу СН.

При аналізі всіх рандомізованих пацієнтів нескоригований показник первинної кінцевої точки був нижчим серед пацієнтів, які отримували бета-блокатори, порівняно з тими, хто їх не приймав (3,8 проти 4,9 подій/100 людино-років). Однак після зворотного перезважування показника схильності та багатофакторної поправки ризик подій, віднесених до первинної кінцевої точки, у цих двох групах не відрізнявся. Відсутність відмінностей також повторилася за окремими вторинними кінцевими точками та підгрупами пацієнтів.

Автори також зазначають, що результати збігаються з результатами недавнього метааналізу сучасних досліджень, присвячених цьому питанню.