Тривога – сигнал та тривога – діагноз: визначити межу важливо!

Про це говорили з лікарем-психологом, психотерапевтом, сексологом, офіцером ДПСУ Ганною Вікторівною РЕВУНЕЦЬ.

Тривога не завжди шкодить здоров’ю

Відчуття тривоги суб’єктивне, на яке визначення краще орієнтуватися?

Відчуття тривоги іншими словами – це відчуття неспокою, непосидючості, відсутності можливості сісти й видихнути.

Тривога – це завжди про якийсь рух, у т.ч. в буквальному сенсі слова. Такі пацієнти, як правило, говорять про те, що вони не можуть всидіти на місці.

І це є один з ключових симптомів: людині важко просто сісти й розслабитися, будь-де, за будь-яким заняттям.

Тривога, безумовно, як і будь-які інші симптоми психіки, – відчуття, безумовно субʼєктивне. Адже ми не можемо, скажімо, зробити аналіз крові, щоб побачити якийсь специфічний показник.

Натомість усі люди, в кого виявляють цей стан або виставляють такий діагноз, мають однакові скарги: неспокій, непосидючість, короткий або перерваний сон, якісь тривожні передчуття, ніби ось-ось має щось трапитись, або щось таке відбувається, а людина ніби не може зрозуміти, що саме.

Дуже частою загальною скаргою є тривога, що «живе» за грудиною. Люди часто вказують на це місце, говорять, що там якийсь неспокій, дискомфорт. Тобто є якісь фізичні відчуття.

Тому, з одного боку, тривога – це субʼєктивне відчуття, але маємо багато характерних скарг, що притаманні всім пацієнтам, які страждають на тривожний розлад.

Що таке «корисна» тривога, як на неї реагувати, адже відчуття все ж не з приємних, що допоможе заспокоїтися?

Зазвичай тривога є нормальною еволюційно обумовленою природною реакцією, що дійсно захищає людину й допомагає зорієнтуватися, звертаючи увагу на те, що відбувається навколо. Це може бути раптовий різкий та голосний звук через падіння предмета або вибух чи сигнал тривоги. Ми завжди рефлекторно повертаємо голову в той бік, де чуємо цей звук, і на певний час це викликає підвищення рівня тривожності.

Зазвичай це триває до моменту, поки ми зʼясуємо, що саме сталося й наскільки це небезпечно для нашого життя. Так працює «нормальна» тривога. Тож, коли з’ясовується, що загрози немає або вона не стосується нас безпосередньо, то вже за кілька секунд рівень тривоги знижується, що є нормальним.

Наш організм має пристосувальні механізми для такої реакції, тобто навіть якщо в цей час підвищується частота пульсу, чи людина завмирає, організм не страждає від цього. Отже, це функціональна/«корисна» так би мовити, тривога, що допомагає нам дійсно звернути на щось увагу, щоб у разі загрози приймати рішення: бігти, ховатися чи шукати допомоги.

Якщо така ситуація апріорі тривожна й вона триває далі, тривога у людини також триває, допоки ситуація не стане або вирішеною, або хоча б безпечною.

Іншу реакцію бачимо, коли говоримо про патологічну тривогу.

Йдеться про те, що навіть після розв’язання тривожної ситуації або коли ми вже знаємо, що прямої загрози просто зараз для нас немає або нас це ніяк не стосується, симптоми тривоги лишаються. Й такі симптоми можуть тривати дуже довго, навіть коли навколо нас абсолютний спокій та безпека.

Тоді маємо констатувати вже якийсь тривожний розлад.

Коли тривога стає небезпечною й потребує втручання

Як зрозуміти, що стан стає небезпечним й час звернутися до лікаря?

Не завжди потрібно одразу до лікаря. Часто може допомогти психолог, а іноді людина може й сама собі допомогти – медитація, спорт, хобі тощо.

До слова, такими простими, на перший погляд, методами деякі люди можуть доволі ефективно керувати своїм психічним станом. Але якщо це вже щось таке дуже «застрягаюче» та довготривале, то людина просто перестає помічати цю тривогу, не усвідомлює її, а за деякий час, як правило, не може пригадати, коли це почалося, що стало поштовхом тощо.

І це – найгірший варіант. Адже тоді люди просто не звертаються до лікаря, бо не бачать, що з ними щось не так. А тривожний стан тим часом стає хронічним.

Зараз багато обговорюють генералізований тривожний розлад (ГТР), він може бути результатом хронічної тривоги?

Генералізований тривожний розлад – це вже психіатричний діагноз, який має свої критерії для встановлення.

Це, по-перше, почуття внутрішньої напруги не менше як 6 місяців: людина відчуває неспокій, тривогу, бачить тривожні сни тощо. При цьому зовнішні обставини можуть бути абсолютно спокійними, нічого страшного не відбувається, а, можливо, й не відбувалося. Тобто ця тривога виникла начебто сама по собі, не було якогось тригера.

При тривозі дуже багато вегетативної симптоматики: пітливість, холодні/гарячі руки, свербіж, підвищений м’язовий тонус, біль різної локалізації (найчастіше голови та спини), відчуття скутості у спині.

Тобто дуже багато соматичних проявів у т.ч. таких, що не є патогномонічними – характерними суто для тривоги.

Це часто ускладнює ситуацію, зокрема, щодо ранньої діагностики (а вона дуже важлива!). Адже пацієнт звертається до різних спеціалістів – ортопедів, хірургів, гастроентерологів (закрепи, спазми, біль у животі тощо – дуже характерні для тривожних розладів) та інших, навіть отримує лікування, яке не допомагає, бо першопричина в іншому. Адже ГТР потребує психотерапії або фармакотерапії, або поєднання цих методів.

Діагностика тривожних розладів: до якого лікаря звертатись?

Чи може сімейний лікар сам встановлювати діагноз, чи повинен направляти до психіатра?

Будь-який тривожний розлад має свої ознаки. Тож коли людина скаржиться саме на відчуття постійної знервованості, занепокоєння, неспокою, як внутрішнього психічного, так і фізичного, лікар може припустити той чи інший тривожний розлад.

Такі пацієнти під час візиту метушливі, роблять багато зайвих рухів, посіпувань, по сто разів передивляються щось в сумочці/пакетику/карточці тощо, перекладають це туди-сюди. Їхня розповідь сумбурна, вони постійно щось на собі поправляють тощо (тобто є непосидючість).

У людей з ГТР є розлади сну – тривожний сон, тривожні сновидіння, часті раптові прокидання, проблеми із засинанням. Усе це через те, що людина не може розслабитися, фізично не може розслабитися через напруження м’язів. Звідси й відчуття утруднення при ковтанні, диханні, ком у горлі, біль у мʼязах тощо.

Помилкою було б застосовувати у такому випадку снодійні препарати. Вони взагалі не лікують, а просто дають нам механічне засипання, і все. Але це ж не про лікування, ну й точно не про лікування розладів сну при тривожних розладах.

Отже, до сімейного лікаря такі пацієнти, як правило, приходять не з тим, що вони неспокійні, а з тим, що в них болить, наприклад, спина або через ком у горлі. Лікар, звісно, призначить обстеження для виключення органної патології, але коли результати нічого не виявлять, а скарги лишаються, слід замислитися про невротичний психічний розлад, зокрема, ГТР.

Щодо виставлення діагнозу, це було б прекрасно, якщо так! Насправді всі лікарі можуть прочитати протокол, де зазначено критерії встановлення цього діагнозу. ГТР не належить до станів, які важко діагностувати.

Адже через певну стигматизацію психіатрії/психічних хвороб та розладів у нашому суспільстві, людина швидше звернеться до сімейного лікаря, ніж до психіатра.

Тож, якщо сімейний лікар не може виставити діагноз, призначити хоча б якісь протитривожні ліки, а відправляє до психіатра, то можна стверджувати, що левова частка пацієнтів не отримають медичної допомоги, бо до психіатра просто не дійдуть. «Від тривоги не помирають», упевнені пацієнти, і не йдуть до лікаря.

Водночас тривога, як я вже казала, швидко хронізується, а пацієнт швидко звикає з цим жити. І виходить, що людина залишається нелікованою. Точніше, лікуватимуть усі – від гастроентеролога до хірурга та кардіолога, але безрезультатно, на жаль. Тому що не лікуємо першопричину.

Абсолютна більшість таких станів насправді повʼязана з тривогою і корегується за допомогою відповідних препаратів, що впливають на психіку.

Лікування тривоги

Як виглядає лікування тривоги, особливо зараз, коли зовнішні фактори мало сприяють одужанню?

По-перше, при будь-яких розладах, повʼязаних із психікою, ми завжди маємо максимально скоригувати спосіб життя.

Так, ми не можемо вплинути на те, що йде війна та якось відсторонитися від цього. Ми не можемо й не повинні усунути тривогу через ракетну/шахедну атаку, бо ця тривога нас рятує, попереджає, що слід пройти у безпечне місце.

Але ми можемо впливати, наприклад, на те:

• скільки часу проводимо в телефонах за перегляданням новин;
• скільки часу ми виділяємо на прогулянку (без телефона в руці!);
• чи присутні в житті спорт, медитація, музика, релаксація, йога, пілатес, плавання, ходьба тощо.

Усе це буде позитивно впливати на стан здоровʼя тривожного пацієнта. Якщо навколо немає гармонійного безпечного середовища, ми можемо створити таке, яке нас буде заспокоювати. І, безумовно, для кожного це своє. Хтось фарбуватиме стіни в улюблений колір, інший – слухатиме класичну музику тощо.

По-друге, ми призначаємо медикаментозну і психотерапію. Методів психотерапії чимало, психолог використає той, що підходить конкретному пацієнтові, й той, яким володіє найкраще.

Але це вже така більш спеціалізована допомога. А сімейний лікар може розпочати, наприклад, з класичних протитривожних препаратів — анксіолітиків. Представники цієї групи ЛЗ доволі ефективно впливають на тривогу, й у низці випадків ми можемо досягнути певного ефекту.

Якщо ці препарати не допомагають, тоді підключаємо антидепресанти. Антидепресанти – також різні групи, вони по-різному впливають.

Якщо потрібно посилити терапію, поєднуємо антидепресанти з протитривожними ЛЗ. Це вже точно допоможе.

Через який період можна робити висновок про необхідність інтенсифікації лікування?

Кілька тижнів людина приймає протитривожні препарати. Наприклад, коли людина приймає протитривожні препарати 2-3 тижні, та її стан хоча б трішки покращився, вважатимемо, що це непогано.

Можемо у такому разі підвищити дозу протитривожних препаратів і поспостерігати за динамікою. Якщо бачимо, що стан хоч трішки й покращився, але все одно скарги залишилися навіть на тлі терапії протягом місяця, – час додати антидепресанти.

Або коли ми бачимо на першому ж візиті дуже виражені тривожні розлади, поліморфізм симптомів, характерну ажитацію, збудливість пацієнта тощо, – тоді варто призначити антидепресанти одразу.

Тож коли людині слід приймати ліки не місяць-два, а пів року й довше, вона починає хвилюватися за здоров’я печінки, нирок тощо.

Тому слід пояснити, що ці препарати є менш токсичними, ніж, наприклад, антибіотики й ще ціла низка інших ЛЗ. Якщо вже нам не допомагає така комбінація, тоді включаємо до схеми лікування нейролептики.

Якщо людина відмовляється від лікування, що зазвичай відбувається?

Таке буває, на жаль. Просто через певний час людина буде в такому стані, що згодна на все – на антидепресанти, на будь-яке лікування, аби повернути собі нормальну якість життя. Слід усвідомлювати, що більш свіжий процес лікується набагато простіше.

Що довше триває психічний розлад, то більш вираженим він є, що довше людина не отримує лікування або лікується не ефективно – то глибше хронізується процес, лікування якого потребуватиме більших доз антидепресантів й тривалішого курсу терапії.