Досвід, який спонукає до змін: ветеран про слабкі місця медичної системи

Про все це наша сьогоднішня розмова з ветераном російсько-української війни, старшим лейтенантом, командиром, лицарем ордену Богдана Хмельницького за хоробрість Миколою МЕЛЬНИКОМ.

Попри те, що війна розпочалася для Миколи ще у 2017 році у складі добровольчого корпусу «Правий сектор», доля була до нього прихильною й берегла від серйозних поранень. Але під час бою під Роботиним Микола, отримав серйозні поранення – втрата ноги, інші мінно-вибухові ушкодження, велика втрата крові, акубаротравма, травматичний шок 4 ступеня, доба в комі.

З вцілілою ногою – проблема, за неї ще доведеться поборотися.

Медики на стабілізаційному пункті зробили все, що могли при тій кількості поранених, яка тоді була. Микола не звинувачує лікарів, він вважає, що його підвела система, яка виявилася погано підготовленою до повномасштабної війни.

Медикаментозне забезпечення на госпітальному етапі та після виписки

З якими потребами в ліках стикаються бійці після поранень, зокрема з ампутаціями та акубаротравмою?

– Поранення бувають дуже різні, про це можна довго говорити та для розуміння ситуації в цілому, слід розуміти наскільки довготривала це історія.

Якщо у людини ампутація – це автоматично означає довготривалу історію з медикаментами (зокрема, знеболювальними, кроворозріджувальними, перев’язувальним матеріалом).

Поки ти перебуваєш у госпіталі – цей етап плюс-мінус забезпечується державою. Але й після виписки потреба в ліках не зникає. І більшість їх вже купуєш власним коштом.

Практично всім людям з ампутаціями призначають препарати для розрідження крові. Це обов’язкова історія, і вона з тобою надовго, іноді – на все життя.

Крім того, майже у кожного пораненого є акубаротравма (або, як кажуть в народі – контузія). Відповідно, додається ще великий блок препаратів для судинної системи: для стабілізації тиску, для його зниження або підвищення, для зміцнення судин.

У мене, наприклад, постійний перелік – це пʼять видів ліків. І це скромно, без надмірностей, як кажуть.

Через акубаротравму біль – це практично постійний супутник. Відповідно, додайте до переліку анальгетики або спазмолітики – кожному підбирають те, що допомагає. І це знову – додаткові ліки, додаткові видатки.

А якщо є опіки – додається ще один рівень проблем. Потрібні мазі, креми, догляд. І тут важливий момент: якщо ти хочеш дійсно якісні засоби (німецькі, ізраїльські), ти купуєш їх сам. І, зрозумійте правильно, я все розумію і не критикую державу, яка не може все це забезпечити, на превеликий жаль.

У підсумку виходить приблизно 10 тисяч гривень на місяць мінімум. Якщо додаються антидепресанти (а їх часто призначають) – це ще плюс, і сума може доходити до 12 тисяч гривень.

І це при тому, що людина може навіть не приймати частину призначених препаратів. Я, наприклад, не приймаю антидепресантів.

Вам їх не прописували?

– Думаю, моїй менталці можна позаздрити. Приміром, за півтора місяця після втрати ноги я вступив до аспірантури. Ще у шпиталі, склав іспити по ZOOM. Бо життя продовжується, треба думати про майбутнє.

Чи багато препаратів українського виробництва серед тих, що Ви використовуєте?

– Більшість базових препаратів мають і українські, й імпортні аналоги.

Наприклад, препарати для розрідження крові є різні, як і препарати для тиску.

Але якщо говорити про специфічні речі, як-от мазі після опіків – імпортні засоби, за відчуттями, ефективніші.

За моїми спостереженнями, останнім часом фармацевти частіше пропонують саме українські препарати, навіть якщо є імпортні аналоги.

Повертаючись до оплати ліків, ті суми, що Ви сплачуєте, це поза тим, що виділяється за державними програмами? Чи є дисконти від аптечних мереж та виробників?

– Я взагалі не знаю, що якісь програми існують. Поки ти в госпіталі – так, забезпечення є. Але щойно тебе виписують – ти фактично залишаєшся сам на сам з цими проблемами.

Є пенсія по інвалідності – близько 21 тисячі гривень для І групи, менше для ІІ. Але ці гроші не «на ліки», це загалом на життя.

До слова, перелік ліків між групами інвалідності не дуже різниться, бо ампутація будь-яка – це все одно кроворозріджувальні, знеболювальні (бо є акубаротравма), інколи снодійні, різні засоби для запобігання інфекції або антидепресанти.

Жодної системної програми, яка б реально покривала медикаменти після виписки, я особисто не відчув. І, що важливо, навіть не знаю про їхнє існування.

Щодо знижок. Іноді фармацевти можуть зробити їх «по-людськи». Але це не система, це особисте ставлення конкретної людини.

Також є окремі ініціативи, наприклад через «Армія+», де є знижки на ліки від українських виробників, здається (прим. ред. – Фармацевтична компанія «Дарниця» – партнер програми «Плюси» у застосунку «Армія+», надає військовослужбовцям 20% знижки на власні неакційні препарати. Знижка діє в аптеках-партнерах при предʼявленні згенерованого в застосунку штрихкоду).

Але, мабуть, ключова проблема – низька поінформованість. Люди просто не знають, що їм доступно.

Тобто є проблема з комунікацією: люди щось таки роблять, але не мають зв’язку з тими, для кого вони це роблять?

- Мабуть, так. Ми елементарно не знаємо на що маємо право, на що ні.

Поки лежиш у шпиталі, тобі й так не по собі, ти переляканий через втрату кінцівки, а спитати по суті немає кого. От і шукаєш в інтернеті, по друзях, деінде.

Якогось переліку центрів протезування, реабілітаційних центрів, їхніх контактів, наприклад, у тому ж Міністерстві у справах ветеранів чи МОЗі немає. Або він є, а ми про те не знаємо.

Ти і так викинутий з життя по суті двічі – спочатку з цивільного, а потім з військового. А тут ще й ця невизначеність…

І от саме на цьому етапі ти стикаєшся з багатьма недоброчесними реабілітаційними центрами або благодійними фондами у т.ч. іноземними, які не зацікавлені в тому, щоб ти пройшов якісне протезування, вони зацікавлені вирішенням своїх меркантильних питань. Один з таких негативних прикладів – Revived Soldiers Ukraine (RSU).

Тож поінформованість – це дуже важлива проблема.

Навіть якщо зараз вийде міністр соціальної політики чи інший чиновник і скаже, мовляв, насправді в нас стільки програм, ми так піклуємося…. Я можу запитати: чому про це ніхто не знає, де комунікація? Яким чином про це дізнатися?

Чи достатньо госпіталі забезпечені ліками?

– У тих госпіталях, де я перебував, базове забезпечення було. Але я не можу говорити за всю країну.

Стан протезування: що змінилося за роки повномасштабної війни

Чи локалізовано в Україні весь комплекс медичних послуг щодо протезування? 

– Спочатку – у 2022-2023 роках були певні проблеми, зокрема щодо безперервності: після операції людина проходила базову реабілітацію, а далі – все треба було вирішувати самотужки.

У моєму випадку, у 2023 році, все так і було. Були спроби звертатися у декілька центрів, але не все влаштовувало. Скажімо, протези могли зробити швидко, але не було якоїсь комплексної допомоги, щоб можна було пройти підготовку (культі мають бути підготовлені до протезування, саме тіло має бути готове до цього, інакше доведеться без кінця перероблювати гільзу), саме протезування та реабілітацію після нього.

Зараз, станом на 2026 рік, ситуація змінилася суттєво. Протезування, як мінімум, не поступається за якістю такому, що є за кордоном, зокрема, у США. А багато у чому навіть випереджає.

Вдома це робити зручніше, адже коли виникає питання перепротезування (а це обовʼязкова історія), то, наприклад, у США мені відмовили, вважаючи, що «виконали всі свої зобов’язання». 

Тим часом в Україні за ці роки дуже поліпшилася якість передпротезної підготовки, самих протезів, роботи реабілітологів (інша справа, що їх не вистачає фізично), нас вчать як доглядати за кінцівкою, за протезом тощо. Тож я б рекомендував нашим захисникам протезуватися в Україні. Зрештою, саме тут я отримав гільзу набагато кращу за американську, найкраще з можливих колін (на умовах співфінансування 50/50: мої кошти+кошти Superhumans Center) та реабілітацію, якіснішу за таку в США.

До слова, протезування оплачує держава. Платиш лише, якщо хочеш супер технологічний сучасний протез (як у моєму випадку, наприклд). Тож я підкреслюю, що держава забезпечує і протезування, і перепротезування.

Крім того, коли ти запротезувався за кордоном, то абсолютно залежиш від того фонду, який тебе туди вивіз. А там же може відбутися все що завгодно – можуть відмовити, наприклад, і стрибай як хочеш! В Україні таке неможливо.

Але ключова проблема лишилася – відсутність чіткого маршруту пацієнта, інформації про те, куди конкретно звертатися й що саме ти там можеш отримати.

Благодійні фонди різні: де допомога зараз критично важлива

Як ветерану визначити куди слід, а куди не варто звертатися? 

– На жаль, це дуже непросто. Адже є як позитивна інформація про фонд, так і негативна. От я, наприклад, знаю один цікавий американський фонд, де постійно проблеми, скандали. На директорку вже й до суду позов подали. Водночас, про них є й позитивні відгуки, але не багато. А можливо, ці схвальні відгуки від хлопців, яким дуже подобається приїжджати в Америку і жити там за кошти фонду.

Тому інформації дуже багато, вона дуже різна. І тут треба, щоб Міністерство ветеранів і МОЗ взяли на себе відповідальність і створили чіткий перелік таких установ. Назвемо це Реєстром доброчесності, наприклад. Без цього нічого не зміниться.

Які напрямки благодійності, на Ваш погляд, зараз найактуальніші, наприклад, для ветеранів, дітей, які втратили батьків? За якими напрямкам допомога зараз критично важлива?

– Дійсно, перебуваючи в Америці, я створив благодійний фонд «Brave Children of Ukraine» для допомоги дітям наших героїв, які прикривають нас зараз з Неба.

Тому ми доволі часто чуємо питання: краще підтримувати армію чи дітей? Я завжди кажу, що першою чергою треба підтримувати армію. Чим більше ми підтримуємо Збройні Сили України, тим менше буде сиріт.

Зараз армії потрібно, як завжди, все. Першочергово – це технології. Дрони, дрони і ще раз дрони!

Чим більше у нас буде дронів, наземних роботизованих комплексів, засобів ураження противника стратегічних, тактичних, оперативного рівня тощо – тим менше нам треба використовувати людей.

Насправді, це зменшить навантаження на всю систему – мобілізаційну, охорону здоровʼя, соціальну сферу.

Коли є достатньо засобів знищення противника, держава може економити. Адже витрати на підготовку та утримання одного військовослужбовця – це приблизно 1 млн грн (це витрати з мобілізації, підготовки, зарплата, амуніція тощо). Не кажучи вже про виплати у разі загибелі. А безпілотний роботизований комплекс, що може забезпечити прицільний вогонь на великій відстані, коштує 700 тис – 1 млн грн. Отже:

По-перше – засоби ураження ворога.

По-друге – засоби забезпечення і підтримки здоровʼя бійця. Хто б там що не казав, а щоосені кожний бойовий медик починає обдзвонювати волонтерів з проханнями надати, що можливо – від вітаміну С, протизастудних ЛЗ, протизапальних до устілок для обігріву тощо. 

По-третє (коли забезпечено перші два пункти) – соціальна підтримка: програми реабілітації для бійців, ветеранів, родин ветеранів, дітей сиріт. Бо все, що ми бачимо сьогодні – це або приватні локальні ініціативи, або на державному рівні – спадок від Радянського Союзу. Нового толком ніхто нічого не створив.

Тому ми в рамках своїх дуже скромних бюджетів намагаємося надавати безоплатно: додаткову освіту, спортивні стипендії, купувати родинам генератори, акумуляторні станції, підтримувати будь-яке захоплення дітей (малювання, музика, спорт тощо), сплачувати за фахову психологічну та юридичну допомогу. Родина має відчувати, що вона потрібна, що держава від неї не відкупилася.

Проблеми, що потребують системного підходу

Торуючи цей шлях після важкого поранення, які системні недоліки Ви бачите? Можливо, зʼявилася ідея нового проєкту в межах «Ліги інтернів», яку Ви очолюєте?

– «Ліга інтернів» – це громадська організація, що організує стажування в парламенті. У нас буквально місяць тому був випуск. Зараз організовуватимемо новий набір. Стажування проходять й у Мінветеранів, тож, сподіваємось, що це якщо й не призведе до швидких системних змін, то принаймні покращить комунікацію між міністерством та ветеранами. Бо тут так само, як і у багатьох інших сферах: виконується великий обсяг роботи, а повідомити про це суспільству забувають (чи не вистачає ресурсів).

Тож, так, наша громадська організація, як і багато інших, робить свій позитивний внесок, але ми не можемо собою підмінити державу.

А які системні проблеми саме медичного супроводу Ви б виокремили?

– Я не лікар, тому мій коментар – суто пацієнтський.

Всюди потрібен належний контроль і прозорість діяльності у тому числі тих БФ, що допомагають ветеранам та бійцям. Крім того, треба дивитися, хто працює в тих організаціях. Бо коли людина поранена, вона дуже уразлива.

Якщо ми говоримо про лікування, то потрібне збільшення ліжкомісць. Тому що це дозволить змінити протоколи боротьби з інфекцією. Неможливо забезпечити стерильність, коли в палаті пʼятеро людей: один кашляє, другий чхає, а третій з опіками та ранами після операції…

Бо боротьба з інфекцією – окрема велика історія. Інколи ж людину виписують з інфекцією. Наприклад, я близько 7 місяців боровся з інфекцією. А це – щоденні мазі, присипки, антисептики… Дуже багато всього треба.

І це теж видатки. А крім того, ще й ризики для здоров’я. Бо, якщо інфекція прогресуватиме, то можна втратити й другу кінцівку (як у моєму випадку через поранення стопи вцілілої ноги). 

Дуже важливий аспект – медикаментозний супровід ветеранів хоча б на перший рік після поранення. Це дуже важливо! Нехай не безкоштовно, а 50/50, але це необхідно людині на той етап, поки вона не отямиться після всього пережитого.

Резюме

Отже, друзі, система наразі не вибудувана. Є прогрес в окремих сферах (наприклад, щодо протезування), але багато процесів залишаються хаотичними. При цьому маємо шанс зробити систему кращою, ніж у багатьох країнах – якщо з’явиться системність, прозорість і нормальна комунікація.