Костянтин Косяченко: «Участь держави — найдієвіший механізм зниження цін на лікарські засоби»

Чи можна відновити втрачене, чи потрібні інноваційній підходи, як досягти справедливих цін на ліки, й на кого в цьому покладатися — на державу й систему чи на свободу ринку. Про це — розмова з завідувачем кафедри організації та економіки фармації НМУ ім. О.О. Богомольця, доктором фармацевтичних наук, професором, Заслуженим працівником фармації України Костянтином КОСЯЧЕНКОМ.

У ціноутворенні на лікарські засоби панує хаос

Участь держави — найдієвіший механізм зниження ціни на лікарські засоби. Держава має регулювати ці процеси, наприклад, пропонувати та затверджувати механізми ціноутворення на лікарські засоби, які б формували обґрунтовані ціни. І обов’язково має запроваджувати реімбурсацію — що більший її обсяг, то меншими будуть ціни для населення

Усі говорять про те, що ціни на ліки в Україні виходять за межі розумного. Чи є на те об’єктивні, економічні причини чи це – наслідок помилок та безконтрольності?

Якщо раніше було чітко зрозуміло, що (як і в усьому світі), у вартості лікарського засобу приблизно 70% — вартість субстанції, решта — виробничі витрати, на підставі чого виробник встановлює свою оптово-відпускну ціну, а дистрибутори й аптеки отримують прибуток лише з незначних націнок на ЛЗ, то нині все виглядає інакше – з порушенням законів економіки. Маркетингові договори негативно впливають на встановлення ціни на препарат, бо виробник змушений закладати в неї витрати на маркетинг під тиском умов для подальших етапів реалізації своєї продукції. Потім додаються націнки дистрибуторів, аптек і в кінцевому підсумку ціна на препарат не має економічного підґрунтя, й не відповідає загальним правилам її формування. Таким чином виходить, що відпускна ціна ніким не контрольована, особливо це відчутно для населення під час війни. Окрім того, в нинішніх економічних реаліях зростає й вартість сировини, обладнання, енергоносіїв, що позначається на здорожчанні виробничої ланки, але це бодай можна зрозуміти й пояснити. А от нові механізми формування ціни з маркетингом «всередині» призвели до того, що аптеки нині конкурують не за ціною, а саме за об’ємом маркетингових платежів, які дадуть їм виробники. Аптечні мережі за рахунок безконтрольного відкриття точок відпуску та зростаючого об’єму продажів починають диктувати умови по маркетингу. Тому й дешеві препарати часом зникають з полиць аптек, бо там «мало маркетингу». Оптовикам так само краще «накинути» кілька відсотків на дорогі лікарські засоби, ніж на дешеві. Відомі приклади, коли один і той же препарат одного й того ж виробника коштує 10 грн без маркетингових послуг, а з маркетинговими – 50 грн. І оптовики та аптеки беруть саме останній, бо це їм вигідно, а виробник відповідно вимушений іти на такий крок, бо ж зацікавлений у тому, щоб його продукція була представлена в аптеках й реалізувалася. Тільки от найбільше відчувають на собі такий маркетинг пацієнти, котрі спостерігають, як ціни на ліки невпинно зростають.

У пошуках ідеального виходу

Виходить, що в нинішніх умовах справедливу ціну не можна встановити?

Справедливу ціну можна порахувати завжди — за допомогою різних інструментів: оцінка медичних технологій, фармакоекономічні розрахунки та навіть звичайна арифметика (порахувати, скільки коштує сировина, у що обходяться виробничі витрати, додати встановлені націнки тощо). До речі, після Другої світової війни Німеччина відпустила ціни на всі товари, в тому числі й на ліки, при цьому держава оприлюднила справедливі ціни на всю продукцію. Населення ознайомлювалося з ними й шукало, де ліки чи інші товари продавалися за такою або максимально наближеною до справедливої ціною. Нині в багатьох країнах Європи (в тому числі й у Німеччині) ціни вказані на упаковках лікарських засобів ще на заводі виробника, що також свідчить про те, що на неї здійснено всі фармакоекономічні розрахунки й вона є виправданою та зрозумілою – для держави, споживача тощо. При цьому не банкрутують ні дистрибутори, ні аптеки.

Чи втручається держава в ці процеси, чи таким свідомим є сам ринок?

Держава має регулювати ці процеси, наприклад, пропонувати та затверджувати механізми ціноутворення на лікарські засоби, які б формували обґрунтовані ціни. І обов’язково має запроваджувати реімбурсацію — що більший її обсяг, то меншими будуть ціни для населення. Адже й в Україні, де діє програма «Доступні ліки» (навіть з урахуванням її певних недоліків) вдалося знизити ціни на ліки, які включені в програму реімбурсації. Участь держави — найдієвіший механізм зниження ціни на лікарські засоби. І переважна більшість аптек також приєднується до цієї програми, тобто вони на цьому не втрачають. На моє переконання, до ліцензійних умов діяльності аптек слід включити вимогу щодо обов’язкової участі всіх аптек у програмі реімбурсації. Аптека – це заклад охорони здоров’я, а не торгівлі.

Не реімбурсацією єдиною?

Тобто регулювання націнок – не панацея?

Так, найважливіше – реімбурсація на ліки для амбулаторного лікування пацієнтів та тих ЛЗ, які закуповує держава для реалізації пакетів НСЗУ. Також держава може піти шляхом розрахунку справедливої ціни на певний перелік лікарських засобів з опублікуванням їх у відповідних довідниках. Тоді люди вимагатимуть справедливих цін і, можливо, суспільство досягне результату, якого не вдалося досягти регуляторам.

Таким довідником, наприклад, міг би стати Державний формуляр лікарських засобів. Адже він включає ліки з доведеною ефективністю, допустимим рівнем безпеки, використання яких є економічно прийнятним.

Держава має право встановити єдину ціну на лікарські засоби, яка буде однаковою в усіх аптеках (за прикладом багатьох країн). До речі, світовий досвід свідчить про те, що маркетингові послуги не «закладаються» за домовленостями, а ліцензуються. Тобто всім відомо, які саме це послуги, скільки їх тощо. Натомість в Україні маркетинговими послугами в договорах прописують розміщення ЛЗ на полицях аптеки, зберігання препаратів тощо. Але ж це все входить у безпосередню діяльність аптеки, незалежно від отримання чи відсутності маркетингових платежів, працівники просто зобов’язані виконувати ці функції! І їх оплата входить в аптечні націнки, які вже встановлені. Це не якісь деталі, це дуже важливі питання. І взагалі, ціна на ліки – завжди питання політичне. Як і ціна на хліб.

Чітка система – гарантія дотримання правил всіма учасниками

Чому ж тоді в Україні не запроваджують фармацевтичну послугу й чи вплине вона на ситуацію, зокрема, на цінову політику?

Так, вплине, бо тоді фармацевт отримуватиме оплату за надану послугу, а не вигоду за розмір чека. Тож і пропонуватиме пацієнту те, що йому реально потрібно, а не те, що дорожче.

Ми дійсно маємо зосереджуватися не на тому, як було, щоб все це повернути, часи змінилися, умови також. Потрібно змінити підходи, щоб досягти інноваційного прориву у цій сфері. Шляхом реімбурсації, інших дієвих інструментів, які працюватимуть не як окремі, а в поєднанні зі всією новою системою. До того ж потрібно чітко розмежувати відповідальність різних ланок за ті чи інші процеси регулювання. Якщо система правильно налагоджена – жодна людина не може вплинути на окремі її ланки з метою отримання власної неправомірної вигоди.

В цілому потрібно вести мову не лише про ціни. Існує серйозна проблема — в аптеках часто працюють люди без освіти, відбувається безконтрольне відкриття аптек. Все це свідчить про невиконання чинних законів, недотримання системи стандартів у сфері охорони здоров’я та порушення державних соціальних гарантій, які, зокрема, встановлюють і показники щодо кількості закладів охорони здоров’я на певну кількість населення тощо. Держава повинна це контролювати й відповідним чином регулювати.