Борис Тодуров: Навіть під час війни потрібно розвиватися, і саме в Україні, бо розвиток – тут, всі перспективи – тут!

Що відбувається в галузі трансплантології під час війни? Чи зросла потреба?

– Не можу сказати, що вона зросла. Адже кількість населення зменшилася на декілька мільйонів, відтак і кількість пацієнтів зменшилася пропорційно.

На сьогодні офіційно на листі очікування щодо трансплантації серця близько 500 людей. Але насправді їх набагато більше.

Це так, бо хтось має недостатньо інформації, інші – недостатньо віри у те, що сьогодні таку допомогу в Україні, ще й під час війни можна отримати безоплатно.

За статистикою МОЗ, зараз в Україні понад у 100 тисяч пацієнтів, стан яких відповідає III-Ⅳ функціональному класу серцевої недостатності. Це означає, що досить великий відсоток з цих людей мали б вже бути у листі очікування.

Загалом лист очікування збільшується щодня й в міру зростання довіри до трансплантологів, і кожного року він збільшується удвічі. 

Коли Ви говорите про довіру, йдеться лише про пацієнтів, а чи є справжнє порозуміння у медичній спільноті?

– Довіра зростає і серед кардіологів, і серед пацієнтів. «Сарафанне радіо» ж ніхто не скасовував. Наразі пацієнти, які пройшли трансплантацію створили громадську організацію «Народжені вдруге». Вони вже налагодили комунікацію у декількох групах пацієнтів, які поки знаходяться на листі очікування (не тільки серця, а й нирки, печінки тощо). Люди спілкуються, обмінюються інформацією, досвідом, підтримують одне одного.

Ну і, звичайно, наш успішний досвід останніх двох років зміцнює довіру до трансплантології.

Кардіохірурги Інституту мають чималий досвід втручань з приводу бойових поранень, ви поширюєте його?

– Ми відкриті для всіх фахівців. Наразі в Інституті є власна освітня програма, за якою ми готуємо трансплант-координаторів, трансплантологів, хірургів, функціональних діагностів, анестезіологів тощо.

Крім цього, Інститут є базою для трьох кафедр Національного університету охорони здоров’я імені П.Л.Шупика – це кафедри функціональної діагностики, анестезіології та кафедра кардіохірургії, рентгенендоваскулярних та екстракорпоральних технологій, яку я очолюю.

Тому кожен лікар, який бажає пройти у нас курс підвищення кваліфікації або спеціалізацію, має сьогодні таку можливість. Ми відкриті повсякчас для всіх колег, які хочуть перейняти наш досвід.

Щодо державної підтримки та нормативно-правового супроводу, чи все врегульовано?

– Так, чинний закон, який був прийнятий не так давно надав нам можливість працювати у прозорому полі в юридичному сенсі.

Крім того, трансплантологія сьогодні має доволі непогане фінансування від держави. Є тарифи, які повністю покривають наші витрати на трансплантацію. Відповідно до чинного закону було створено Український центр трансплант-координації, який розподіляє донорські органи серед 22 центрів, що сьогодні існують в Україні. Тобто законом розв’язано низку питань – питання дозволу на виконання трансплантацій, ліцензування, процедури констатації смерті мозку, дозволу родичів на забір органів та створено офіційну організацію у структурі МОЗ, що координує роботу центрів.

Таким чином, так, законодавці полегшили нам роботу. Адже до того, ми працювали на базі застарілого закону радянських часів та, як кажуть, «на власному ентузіазмі». Нині можемо працювати майже за європейськими стандартами.

Щодо фармакологічної частини лікування, чи немає сьогодні проблем?

– Держава забезпечує фінансування двох пакетів, що увійшли до Програми медичних гарантій («Лікування дорослих та дітей методом трансплантації органів» та «Лікування дорослих та дітей методом трансплантації гемопоетичних стовбурових клітин», — прим.ред.), а ліки, що використовуються у післятрансплантаційному періоді, підлягають реімбурсації. Тож для пацієнтів вони безоплатні, і вони є, на щастя. Попри те, що у країні йде війна.

Чи використовують ліки українських фармвиробників в трансплантології, та чи великий попит на них в кардіології?

– Українські фармпідприємства виробляють для трансплантології не дуже багато, адже це дуже специфічні ліки, більшість з яких не мають навіть дженериків.

Щодо кардіології і в цілому, ми всі добре знаємо флагманів української фармгалузі й використовуємо їхні ліки щодня. Їм, до слова, довіряють не лише у нашій країні. Я багато оперую за межами України – в Грузії, Узбекистані, Киргизстані, Казахстані тощо. І маю сказати, що нерідко бачу там у лікарнях, аптеках ліки нашої фармацевтичної компанії «Дарниця». Я дуже пишаюся цим, бо розумію, що українського виробника обрали свідомо, адже люди не платитимуть за неякісний продукт скільки його не рекламуй.

Отже, наш фармацевтичний виробник сьогодні є конкурентоспроможним на світових ринках. Для України – це робочі місця, податки до державного бюджету, забезпечення ліками власного фармацевтичного ринку, безпека пацієнтів тощо. І не слід забувати й про ціни. Адже, якщо людина може сьогодні лікувати артеріальну гіпертензію, сплачуючи за це $ 5 на місяць, то маємо віддати належне нашим виробникам. Навряд чи десь у світі знайдеться багато фармкомпаній, що виробляють настільки ж якісні, але при цьому недорогі препарати, як наша «Дарниця».

Загалом й інші українські фармпідприємства виробляють якісні ліки, що можуть конкурувати на світовому рівні.

Тож, які перспективи Ви бачите, що у найближчих Ваших планах?

– Складно щось планувати під час війни. Такої непередбачуваної та жорстокої війни. Коли летять бомби, а ти кожного дня прокидаєшся й не знаєш, чи доживеш до вечора…

Але ми прийняли рішення для себе. Оскільки іншого життя у нас не буде, як і другої можливості для розвитку, то не можна втрачати час. Сидіти, склавши руки, очікуючи кінця війни? Це точно не про нас!

Крім того, ми визначили для себе вкрай важливу місію – мотивувати людей, насамперед наших молодих колег. І тому, ми власним прикладом показуємо, що навіть під час війни потрібно розвиватися, і саме в Україні. Адже розвиток – тут, всі перспективи – тут! А відтак ми маємо зараз бути зоною наукового медичного зростання, генерувати новітні ідеї та мотивувати наших колег.

Сьогоднішній захід, передовсім науково-практичний, звісно, але ще й мотиваційний. Саме так я спланував свою доповідь першого дня конференції – вона була більше мотиваційна й емоційна, ніж академічна з цифрами та таблицями. Адже наші колеги потребують зараз не лише прогресивних професійних знань, а й моральної підтримки та надії. Але хтось же має цю надію вселяти в людей! А хто ж як не ми?!

Отже, перспективи в нас досить гарні. Без жодного лукавства, не розумію, чому ми досі не у європейському комʼюніті. Чи здатна ще якась країна на те, що зараз демонструють українці? А тому упевнений, що після нашої перемоги ми станемо сильною самодостатньою країною.