Шеф-редактор thePharmaMedia
Мало які сполуки мають таку суперечливу репутацію, як цей інсектицид. Але не менш складна історія застосування цього інсектициду та його наслідків.
Непомітне відкриття
ДДТ (дихлор-дифеніл-трихлоретилен) було синтезовано у в 1874 році. Упродовж десятиліть після цього він залишався однією із багатьох марних хімічних сполук, створених експериментаторами з цікавості, проте проігнорованих індустрією.
Хрещений батько винаходу, майбутній лауреат Нобелівської премії Адольф Байєр, у 1874 році тільки починав свою академічну кар’єру, а його австрійський аспірант Отмар Цейдлер сконденсував хлорбензол із хлоралгідратом для своєї майбутньої дисертації.
Закінчивши навчання, Цейдлер повернувся до Відня і почав працювати фармацевтом. Його відкриття, опубліковане в Berichte der Deutsche Chemischen Gesellschaft у 1874-му, привернуло мінімальну увагу наукової спільноти, й про дихлор-дифеніл-трихлоретилен всі забули до 1939 року, поки на нього не натрапив швейцарський хімік Пауль Мюллер. Мюллер працював над відкриттям інсектицидів у компанії Geigy (на той час вона була одним з найбільших у Швейцарії виробників хімікатів) і ДДТ ідеально відповідав його запитам.
В експериментах ДДТ «показав сильну інсектицидну контактну дію, яку я досі не спостерігав у жодній речовині», написав тоді Мюллер. Польові випробування продемонстрували ефективність сполуки проти колорадських жуків, які тоді спустошували врожай картоплі у Швейцарії, і до 1942 року Geigy приступила до масового виробництва нового продукту. Компанія продала на нього ліцензію всім зацікавленим країнам, але найактивніше ДДТ почали застосовувати у Сполучених Штатах.
Отрута – в кожен дім
У 1940-х з’ясувалося, що дихлор-дифеніл-трихлоретилен фатально впливає на комах, які переносять небезпечні інфекційні захворювання.
Оголошений науковим дивом, ДДТ приніс Мюллеру Нобелівську премію з медицини в 1948 році.
Під час II світової війни виробництво ДДТ пріоритезували. Повернення миру дало хід амбітним проєктам у сфері охорони здоров’я: застосування ДДТ почало поширюватися серед фермерів та домовласників. Але поступово стало зрозуміло, що ефективний інсектицид розкладається на менш токсичні речовини та здатен накопичуватися в біосфері, рухаючись вгору по харчових ланцюгах, поки не досягне накопичення до летального рівня у деяких представників фауни.
У 1955 році ВООЗ запустила Глобальну програму ліквідації малярії (Global Malaria Programme — GMP). Головні переносники малярії – комарі. Щоб їх позбутися, ВООЗ вирішила використати ДДТ. GMP розгорнули в Європі, Південній Америці, Азії, певних регіонах Африки та на островах Тихого океану. Пестицид просто розпорошували з неба, й комарів справді поменшало: вони гинули від контактів із обробленою хімікатом поверхнями.
Вбивця котів
Проте це мало наслідки. Наприклад, у Малайзії місцеві мешканці поскаржилися на руйнування соломʼяних дахів своїх будинків після обробки. У ході розслідування ВООЗ виявила, що до ДДТ виявилися сприйнятливими не лише комарі, а й оси, які вбивають личинок молі, що живуть у дахах. При цьому личинки змогли вижити, збільшивши популяцію настільки, що це призводило до обвалення дахів. Згодом виникла інша проблема: нашестя щурів – від ДДТ почали вимирати коти, природні вороги гризунів. У деяких країнах Латинської Америки загибель котів призвела до поширення збудників геморагічної лихоманки з відповідними наслідками для людей.
Протягом майже двох десятиліть ДДТ широко (і часто надмірно) використовувався на полях і в будинках. З ним також пробували контролювати епідемії поліомієліту, хоча він не впливав на носіїв цієї інфекції. Це «бомбардування» посилило тиск природного відбору на всі понад 3500 видів сімейства комарів, сотні з яких належать до підродини Anophelenae – переносників малярії. Щоразу, коли випадкові мутації створювали кілька комах, яких ДДТ не міг вбити, винищення їхніх конкурентів залишало тим, хто вижив, простір для розмноження. До середини 1950-х років вчені почали помічати резистентних до ДДТ комарів.
Тим часом хімікат продовжував винищувати бджіл, популяції птахів і ссавців.
Незважаючи на численні загрози, чиновники та представники хімічної промисловості продовжували наполягати на тому, що ДДТ не становить значної небезпеки для людини. Ситуація дещо змінилася лише в 1962 році, коли була опублікована «Мовчазна весна» біолога Рейчел Карсон – книга доступною мовою розповідала про наслідки забруднення довкілля хімікатами, у тому числі ДДТ. Громадськість почала обурюватися, тож американській владі довелося запровадити законодавчі зміни, які обмежили використання ДДТ, а також інших хлорорганічних інсектицидів.
Акцент на екологічні проблеми
З 1970-х років використання ДДТ почали забороняти або суворо обмежувати в багатьох країнах – частково через занепокоєння щодо його впливу на навколишнє середовище, частково через те, що деякі шкідники ставали до нього стійкими. Це була посмертна перемога Карсон, яка померла від раку в 1963 році.
Проте навіть сьогодні щедро фінансовані хімічною індустрією лобістські організації провадять кампанії за відновлення використання ДДТ. Вони грають на емоціях, стверджуючи, що його використання як засобу проти комарів може запобігти мільйонам людських смертей від малярії – з «відносно обмеженим» впливом на навколишнє середовище.
Тим часом комахи-переносники інфекцій продовжують розвивати стійкість до пестицидів, а ДДТ, хоч зараз і менш ефективний, ніж у 1945 році, все ще здатен вбивати деякі види комарів. Його контрольоване застосування, як один із компонентів комплексної та скоординованої стратегії боротьби з малярією, може бути корисним у короткостроковій перспективі, поки не з’явиться кращий інсектицидний засіб.
Але, як завжди, диявол криється в деталях. Наскільки короткострокові ці заходи, наскільки вони контрольовані та ким? Дебати тривають, і Отмар Зейдлер навряд чи міг уявити, що сполука, яку він синтезував у 1874 році, викличе через півтора століття стільки суперечок.
