Самолікування, визначене як застосування ліків без професійного нагляду, — поширена світова практика, що приховує як потенційні переваги, так і значні ризики.
За визначенням ВООЗ, відповідальне самолікування — це «розумне використання лікарських засобів, що підлягають вільному продажу, з метою профілактики або лікування легких розладів здоров’я до надання професійної медичної допомоги». При цьому поняття «відповідальне самолікування» та «вживання безрецептурних ліків» не є синонімами.
Завдання відповідального самолікування
Ідею відповідального самолікування (ОТС) почали втілювати в життя, щоб хоча б частково розв’язати гострі проблеми систем охорони здоров’я розвинених країн, які страждають від перевантаження через старіння населення. За задумом (і в ідеалі) відповідальне самолікування має економити час і гроші як пацієнтам, так і лікарям, а в глобальному масштабі — берегти державний бюджет.
Звісно, враховувалися й негативні аспекти цього підходу: ризики неправильної самодіагностики, помилки в прийомі ОТС-препаратів — дозування, частота, тривалість тощо. Тому для ефективної реалізації концепції були розроблені жорсткі стандарти та вимоги, згідно з якими на медичних працівників і споживачів покладалися певні «обов’язки» (зрозуміло, від пацієнтів очікується менше).
Споживач має:
- вміти адекватно оцінювати інформацію щодо самолікування;
- бути захищеним законами як споживач медичних і фармацевтичних послуг;
- мати достатній рівень освіти, щоб оцінити свій поточний стан здоров’я та зважити всі варіанти — вдатися до самолікування чи звернутися до лікаря.
Лікарі та фармацевти повинні:
- враховувати можливість самолікування пацієнтом;
- надавати консультації з самодопомоги з урахуванням індивідуальних особливостей пацієнта;
- бути підготовленими до консультацій з питань самолікування;
- вміти розрізняти випадки фармацевтичної та медичної відповідальності;
- забезпечувати пацієнта необхідною інформацією щодо застосування препаратів і добавок;
- проводити санітарно-освітню роботу серед населення та забезпечувати дотримання правових і етичних норм надання медичних послуг.
Звісно, для цього законодавці мають створити нормативну базу, що визначає порядок реалізації прав споживачів на самолікування, а органи виконавчої влади — забезпечити реалізацію цих прав.
Результати низки досліджень демонструють суттєві переваги відповідального самолікування, особливо щодо зниження державних витрат на охорону здоров’я. Споживачі не проти — вони охоче готові «самолікуватися», оскільки не так вже й люблять відвідувати лікарів. Та й не завжди ті доступні: частково зростання популярності цього підходу пояснюється нестачею кадрів і ускладненням доступу до первинної медико-санітарної допомоги. Ці два фактори зумовили розвиток ринку ОТС у більшості країн — однак не в усіх гравці галузі відреагували на зміни цивілізовано, підвищивши стандарти виробництва препаратів і обслуговування пацієнтів.
Водночас, попри достатню визначеність і узгодженість концепції, навколо теми відповідального самолікування між представниками пацієнтів і виробниками ОТС-продуктів постійно виникають дискусії.
Приклад Франції
В цій країні активно діє громадська організація «60 мільйонів споживачів» (60 Millions de consommateurs), яка пильно стежить за діями аптечних закладів і фармацевтів зокрема. Час від часу організація проводить «рейди» аптеками й публікує звіти, що показують зростання кількості випадків нераціонального використання ліків. Зрозуміло, що в цьому звинувачують виробників і аптечний роздріб.
З «60 мільйонами» ніби солідарна Французька асоціація фармацевтичної промисловості за відповідальне самолікування (Afipa) — вона також намагається запобігти помилковому відпуску та нераціональному використанню ліків. Проте в Afipa не погоджуються з тим, що зростання таких помилок пов’язане з недобросовісним маркетингом і дизайном упаковок — як стверджують організації із захисту прав споживачів і державні органи нагляду.
Проблема реальна: щороку в країні фіксується близько двох тисяч повідомлень про помилковий прийом препаратів, причому частина таких випадків завершується госпіталізацією. Регулятори вважають, що поширеною причиною помилок є маркування — близько третини інцидентів пов’язані саме з кольорами, символами та шрифтами на упаковках.
Європейські критерії
Списки безрецептурних ліків у різних країнах ЄС відрізняються незначно, їхня якість жорстко контролюється, а відпуск — чітко регламентований.
Поділ лікарських засобів на рецептурні та безрецептурні в країнах Європейського Союзу визначається відповідно до Директиви Європарламенту та Ради ЄС 2001/83/ЄС «Про кодекс Співтовариства щодо лікарських засобів для людини». Критерії такі:
- потенційна загроза для здоров’я споживача навіть при правильному застосуванні, але без медичного нагляду;
- часте неправильне застосування населенням, що може створити пряму або непряму загрозу здоров’ю;
- наявність у препараті речовин, дія та/або побічні ефекти яких потребують подальшого вивчення;
- парентеральний шлях введення;
- усталена світова практика передбачає складання списків рецептурних засобів.
Усі інші препарати можуть використовуватися населенням самостійно.
Згідно з «євростандартами», щоразу, коли лікар або фармацевт призначає/відпускає пацієнту будь-який препарат, він зобов’язаний надати належні інструкції та пояснити, що ліки призначені виключно цій людині. Інформація про використання препарату має подаватися «на рівні розуміння пацієнта». При цьому медпрацівник повинен ставити пацієнту контрольні запитання, щоб переконатися, що той усе правильно зрозумів.
Проведення паралелей
В Україні проблема самолікування теж, без перебільшень, актуальна. Її додатково загострюють хронічні реформи та тривала війна, що ускладнюють доступ до первинної медичної допомоги. Але тут можна спостерігати універсальні проблеми самолікування, притаманні не лише вітчизняній системі охорони здоров’я:
- · нерозвинена державна система охорони здоров’я загалом;
- · недостатня підготовка медичних працівників до реалізації концепції відповідального самолікування;
- · слабка поінформованість пацієнтів про медичні проблеми, захворювання та реальні можливості самолікування;
- · відсутність навіть базових знань про ефективне й безпечне застосування ОТС-препаратів;
- · недостатня якість інформації як щодо поширених захворювань, так і з теми самолікування;
- · використання для самолікування засобів і методів без доказової бази.
І на цьому тлі роль фармацевта як провайдера послуг у сфері охорони здоров’я — це не копія західних шаблонів, це реальне завдання, що стоїть на порядку денному власників аптек і їхніх співробітників.