Леся Голобородько: За півтора роки війни я бачила маму лише один раз

На 4 курсі дівчина прийшла на роботу в «Головну аптеку твого міста» Аптечної мережі 9-1-1 на Пушкінській і залишилася тут, як вона зараз жартує, назавжди. Навіть війна не похитнула її рішення – дівчина щодня на своєму робочому місці в аптеці.

40 хвилин йшла на роботу з речами

Напередодні повномасштабного вторгнення Леся начиталася страшних прогнозів в ЗМІ і майже не спала. Тому вибухи о 5-й ранку не стали для неї несподіванкою. Поки намагалася зв’язатися з колегами на роботі, «прорвався» тато: «Доню, збирай речі і терміново ховайся – в метро чи у ванній. До нас не кличу – у Куп’янському районі війна повним ходом. Ми ж прикордоння…»

Потім прибіг її хлопець і вони взялися обговорювали куди можна виїхати. Однак зателефонувала завідувачка Юлія Закривидорога: «Лесю, ми працюємо і будемо працювати. Ти з нами?»

«Зрозуміло, що я не могла кинути свою команду і свою аптеку. Я пішла збирати речі і наступного дня вранці з важкою сумкою вирушила пішки на роботу, бо транспорт не ходив. Невідомо було, як закінчиться день і де доведеться ночувати. Через 40 хвилин дісталася. Коли чула вибухи по дорозі, ховалася під стінами будинків чи в під’їздах…»

Фармопіка – понад усе!

В аптеку Леся ледь потрапила – на порозі стояв натовп. Вона була без форми і люди вирішили, що дівчина хоче прорватися поза чергою. Зчинився галас, лунали прокльони, дехто навіть замахувався. Вона вирішила не розпалювати конфлікт і зайшла через службовий вхід. Кинула сумку та курточку на палети і, не перевдягаючись, стала за касу.

В перші дні в аптеці панувала паніка – харків’яни робили запаси. Багато хто виїжджав з міста, а ті, хто залишався, боялися, що аптеки не будуть працювати. «Молоді батьки могли влаштувати істерику і скандал, тому що закінчився якийсь певний вид пюре для немовлят чи немає памперсів потрібного розміру. Наступна хвиля невдоволення зчинялася, коли не було потрібного препарату…

Ми збивалися з ніг, навіть сигнал тривоги не завжди чули. Про вибухи нам сповіщала черга криками: «Давайте швидше! Там стріляють». Ніби нам не страшно!»

Ліки закінчувалися. Доводилося підбирати заміну. І тут в Лесі «прокинувся» сімейний лікар: «Я розпитувала, коли поставлений діагноз, про перебіг хвороби, симптоми, щоб не помилитися і замість одного комбінованого препарату підібрати кілька, які в комплексі забезпечували ту саму терапевтичну дію. Дехто розумів і терпляче відповідав, а інші починали бурмотіти усякі образливі слова.

Мій диплом сімейного лікаря дозволяв мені робити такі заміни. Але він нагадував і про відповідальність. Тому я не ображалася, навіть намагалася посміхатися і жартувала, що всіх встигну «вилікувати».

Люди різні, як і обставини

Нагороду за свою відповідальність працівниці «Головної аптеки твого міста» отримали 8 березня 2022 року. «В аптеку зайшов чоловік з оберемком тюльпанів і кожній з нас подарував по квітці. Такий сюрприз в мирний час міг залишитися майже непоміченим. А тут, коли лунають вибухи, навіть сльози нагорнулися – досі пам’ятаю не лише колір тої квітки, а й аромат. Хоча до того дня вважала, що зимові тюльпани не пахнуть».

Того чоловіка вони не знали, як і більшість людей, які приходили в аптеку. Серед них чимало військових, рятувальників ДСНС, поліцейських та волонтерів зі списками. «Коли в нас не було потрібних ліків, ми з’ясовували в інших аптеках нашої мережі їх наявність, бронювали під своє чесне слово, писали на папірці адресу потрібної аптеки і відправляли покупця туди. Інакше людині довелося б обходити під обстрілами пів міста».

Молюся за своїх рідних

Наступного дня після Перемоги Леся мріє поїхати до батьків, які довгий час знаходилися під окупацією. «Я дуже боялася за них, бо зв’язку не було, коли в їхнє село зайшли росіяни. Батькам доводилося їздити за кілька кілометрів, щоб зателефонувати мені і повідомити, що вони живі. Чекала тих дзвінків вдень і вночі.

Після деокупації зв’язок налагодили. Тепер коли бачу новини про новий обстріл, а Куп’янський напрямок обстрілюють, на жаль, регулярно й досі, тремтячими руками набираю номер мами чи тата і молюся, поки хтось з них візьме слухавку. Лише коли почую рідний голос, видихаю.

Я за всю війну маму бачила один раз – лише три години. Мрію приїхати додому і обійняти їх».