Дмитро Коваль: «Наша мета – порятунок життя пацієнтів і не лише через трансплантацію»

Попри війну, в Україні зростає кількість проведених трансплантацій. З іншого боку, ми відстаємо у світових рейтингах за цими показниками. Чим пояснити успіхи і відставання? 

Так, за останні 5 років Україна може похвалитися стрімким зростанням кількості проведених трансплантацій. Зокрема, у 2019 році в Україні їх було виконано 78, у 2020 – 129, у 2021 – 316, 2022 – 384, 2023 – 589, 2024 – 516, а у 2025 році – вже 658 (394 – пересадки нирки, 161 – печінки, 103 – серця). 

Зростання кількості трансплантацій розпочалося після кількох важливих подій. Зокрема, у 2021 році в Україні з’явилася нова інституція – Український центр трансплант-координації (УЦТК) як національний координатор у цій сфері з визначеним функціоналом, який раніше мали виконувати лікарі. Йдеться про зіставлення пар «донор – реципієнт» і розподіл анатомічних матеріалів. Таким чином зникла вірогідність конфлікту інтересів, УЦТК не отримує кошти з трансплантацій, не має власних установ чи контакту з пацієнтами, тож розподіл анатомічних матеріалів здійснюється неупереджено. Це один з важливих чинників, який «розблокував» багато перешкод на шляху розвитку галузі. 

Безумовно, підґрунтям для її розвитку була зміна законодавства та запровадження пілотного проєкту зі зміни моделі фінансування трансплантології з одночасним формуванням вимог до закладів, які надають таку допомогу. Її суть – для пацієнта трансплантація має бути повністю безоплатною, держава несе всі витрати з держбюджету, формуючи відповідний тариф на послугу й оплачуючи його закладу, який надає цей вид меддопомоги. Ці правила з кожним роком удосконалювалися, що сприяло розвитку системи трансплантації. Зрештою, з 1 січня 2024 року таку оплату почала здійснювати НСЗУ в рамках Програми медгарантій. 

Окрім збільшення кількості трансплантацій, ключовим у статистиці 2025 року стало те, що частка посмертних донорів в Україні досягла вже 71% — це показник, який відповідає показнику в країнах, де трансплантація є розвиненою. Хоча це не означає, що кількість трансплантацій в Україні є достатньою. Станом на 5 січня 2026 року у національному листі очікування на трансплантацію органів перебуває 4078 пацієнтів, і до речі, в міру розвитку системи він теж збільшується. А кількість трансплантацій, які виконуються в Україні, покривають лише до 15% від потреби. 

Але ж у світі теж ніде не спостерігається 100% покриття потреб у трансплантації? 

Так, загалом ця проблема існує в усьому світі. Навіть у країнах-лідерах у сфері трансплантології. В цілому кількість пацієнтів, які щорічно збільшують обсяг національних листів очікування на трансплантацію в різних країнах, в середньому вдвічі більша, ніж кількість виконаних трансплантацій. Але якщо, наприклад, в Україні кількість трансплантацій органів відповідає рівню 13–14 на 1 мільйон населення, то в країнах ЄС цей показник коливається від 20 до 50, а в Іспанії – світовому лідері з розвитку трансплантації – досягає 120. Це пов’язано з організацією системи донорства в Іспанії, яка має три рівні: національний, представлений ONT, регіональний – координаційними офісами та локальний – госпітальними координаторами трансплантації у кожному закладі з відділенням інтенсивної терапії. Ключовими факторами успіху є обов’язкова наявність трансплант-координаторів у всіх лікарнях з відділеннями інтенсивного лікування, систематичний моніторинг всіх пацієнтів з важкими ураженнями головного мозку, стандартизовані протоколи кондиціонування донорів та централізована система розподілу органів на основі медичних критеріїв. Я вважаю таку систему найкращою у світі. Тому ми беремо Іспанію за взірець для України, коли розробляємо плани на перспективу. 

На якому місці перебуває Україна в рейтингу країн, де проводять трансплантацію, та як її успіхи чи відставання сприймають у світі? 

Щодо рейтингу, то Україна перебуває в останній третині списку країн. Водночас зростання кількості трансплантації в Україні навіть в часи війни сприймається як великий здобуток, який дивує наших колег за кордоном. Одні дивуються, що трансплантації не зупинилися. Інші тому, що жоден військовослужбовець і цивільна особа, які постраждали внаслідок бойових дій, не розглядаються як донори, відповідно до українського законодавства, яке ще більше посилило ці норми через останні зміни до Закону України про трансплантацію. Чи були випадки, коли військовослужбовець ставав донором? Так, але лише в разі настання такого випадку під час перебування у відпустці, не на лінії зіткнення, якщо смерть настала не внаслідок ракетного чи дронового удару. Тобто діяли правила як і для всіх громадян. 

Дивує й те, що кількість трансплантацій зростала попри те, що під час війни стало неможливим швидко доставляти органи засобами авіації, що було раніше запорукою успіху. 

Щоб вирішити цю проблему, є два шляхи. Перший –надавати трансплантаційну допомогу не за місцем провадження діяльності трансплантолога, тобто коли він виїздить разом з реципієнтом в інший заклад, ближче до донора. Але цей механізм на сьогодні вже менше використовується. Адже згодом виникають додаткові труднощі – потрібно транспортувати пацієнта після трансплантації до того центру, який здійснюватиме реабілітацію у післяопераційному періоді, бо це можливо не в кожному закладі, особливо якщо йдеться про пересадку серця чи печінки. Зрештою, не в кожному закладі таку пересадку можливо виконати. Тож наразі цей механізм витісняється іншим – подовженням часу перебування органу поза тілом донора або реципієнта за допомогою сучасних технологій. 

Скільки таких центрів на сьогодні працює в Україні, чи їх достатньо і чи збільшилася кількість впродовж останніх років? 

Всього працює 26 центрів трансплантації, але лише 10 з них виконує левову частку оперативних втручань, решта – лише поодинокі трансплантації. Останнім часом кількість таких центрів не зростала. 

Це якраз про дискусію, що краще, декілька потужних центрів на всю країну чи що більше то краще по всіх регіонах? 

Більше має бути тільки центрів трансплантації нирки, оскільки потреби в таких пересадках значно найбільші, зрештою, як і в інших країнах світу. 

Які заклади серед лідерів трансплантації ? 

Наразі це Львівське ТМО «Багатопрофільна клінічна лікарня інтенсивних методів лікування та швидкої медичної допомоги», Національний науковий центр хірургії та трансплантології ім. О. О. Шалімова, останнім часом в лідери вийшла Київська міська клінічна лікарня № 1. Також можна виділити лідерів по профілю, наприклад, найбільше пересадок серця здійснено в Інституті серця, печінки – в клініці «Оберіг», у сфері дитячої трансплантології лідирує НДСЛ «ОХМАТДИТ». Також хочу відзначити Запорізьку обласну клінічну лікарню, яка виконує трансплантації у прифронтовому регіоні. Протягом 2025 року там запустили додаткову програму трансплантації. На разі вони виконують тільки пересадку нирки, але планують і пересадки серця та печінки. 

Чи відстежується успішність діяльності закладів не лише за кількістю виконаних трансплантацій, а й за якістю результатів їх роботи? 

Так. Оцінюємо не лише активність, а і якість трансплантації. Така інформація щорічно збирається, аналізується, це допомагає у формуванні подальшої політики. 

На разі негативних перекосів у плані кількості та якості виконаних трансплантацій в немає. Показники (щодо відсотка летальності, подальшого відторгнення органів тощо) відповідають європейським. До того ж показники ефективності з 2021 року збільшилось по всій Україні. 

Чи вистачає коштів центрам трансплантації в рамках пакета НСЗУ? 

Тарифи у сфері трансплантології найвищі. Тож офіційної інформації про те, що коштів не вистачає, ми не отримували. Дехто висловлює побажання, щоб тарифи були збільшені. Але це питання неоднозначне. Ті заклади, які виконують більшу кількість трансплантацій, як правило, мають достатньо коштів, аби не відчувати їх дефіциту. Це повʼязане з тим, що для одного пацієнта трансплантація може відбутися абсолютно штатно, без ускладнень, тож заклад витрачає менше коштів, ніж по тарифу. І зекономлених коштів вистачає на покриття більш складних випадків. 

Якщо ж центр виконує небагато трансплантації, звичайно, можуть виникати певні проблеми. І це вже завдання керівника – налагодити управління закладом, докласти організаційних зусиль, щоб кількість трансплантації зросла, або оптимізувати процеси чи й відмовитися від надання такого виду медичні допомоги. 

Приватні заклади також проводять трансплантації і мають право отримувати кошти від НСЗУ на оплату таких послуг? 

Так, привʼязки до типу власності немає. На разі в Україні у цій сфері працює тільки клініка «Оберіг». Приватні заклади також можуть також отримувати кошти від держави за пакетом ПМГ, якщо мають відповідну ліцензію та відповідають вимогам контрактування з НСЗУ. 

Які послуги оплачуються через такий пакет?

Це не лише сама трансплантація. УЦТК ініціював доповнення пакета оплатою спостереження за пацієнтом, якому здійснено трансплантацію, а також його веденням до неї, оскільки це може тривати доволі довго. До того ж пацієнт може мешкати в іншому регіоні, а не в тому, де йому була виконана трансплантація, а центр трансплантації за місцем його проживання може не мати ресурсів на його подальше спостереження, якщо не включити в тарифи на до- та посттрансплантаційні послуги в єдиний пакет. Нині ж ця проблема вирішена, заклади отримують відповідні кошти й не відмовляють пацієнтам незалежно від місця їх проживання та лікування. 

Ще один важливий аспект – забезпечення імуносупресантами пацієнтів після трансплантації. З цим раніше часто виникали різні проблеми.

Так, і вони особливо загострилися під час війни на початку 2022 року, коли з’явилося багато внутрішньо переміщених осіб. На той час діяв старий механізм забезпечення такими препаратами – шляхом збору заявок на місцях, закупівлі за кошти державного бюджету з подальшим розподілом персонально на кожного пацієнта. Тому, по-перше, неможливо було передбачити, скільки таких пацієнтів буде наступного року у разі збільшення кількості трансплантацій. По-друге, законодавство дозволяло департаментам охорони здоров’я забезпечувати такими ліками тільки зареєстрованих в їхніх областях пацієнтів. Тому, коли внаслідок війни почалася активна міграція населення, виник хаос. Обласні департаменти не знали, що робити з ВПО, до того ж на той час зупинилися закупівлі ЛЗ через міжнародні організації. Тому ми дуже вдячні компанії Novartis, яка передала українським пацієнтам в якості гуманітарної допомоги такі лікарські засоби. Їх в першу чергу розподіляли серед ВПО. Цей функціонал взяли на себе фахівці нашого центру, але ми розуміли, що треба змінювати сам механізм і, відповідно, ініціювали включення таких препаратів у програму «Доступні ліки». З лютого 2023 року забезпечення пацієнтів почалося в її рамках. У перші роки вартість імуносупресантів повністю відшкодовувалася, з 2024 року, коли з’явилися генерики, сума доплати за таке лікування для пацієнта становить декілька сотень гривень на місяць. На разі цією програмою користуються приблизно 3 тисячі українських пацієнтів після трансплантації. І дуже важливо, що тепер пацієнтам вже не потрібно їхати в обласний центр, щоб отримати ці лікарські засоби, якщо в їх населеному пункті є аптека, яка бере участь у програмі «Доступні ліки». 

А як бути пацієнтам, котрі перемістилися не в межах України, а за кордон?

Тут варто висловити вдячність більшості країн Європи, які почали забезпечувати українців такими препаратами під час їх перебування за кордоном. А в деяких країнах навіть проводили трансплантації українським пацієнтам після 2022 року, зокрема, у Чехії, Польщі, Німеччині, Італії, Словаччині. Для цього трансплант-координатори згаданих країн робили запит до УЦТК, пацієнтів знімали з листа очікування в Україні. 

Свого часу основною причиною відставання у кількості трансплантацій в Україні називали неготовність закладів охорони здоров’я до діагностики смерті мозку, тож і виявлення потенційних донорів. 

 Наші фахівці доклали додаткових зусиль щодо моніторингу клінічного стану пацієнтів в реанімаціях Києва та області (як певний пілотний проєкт), що призвело до значного збільшення кількості донорів. Це саме те, що нам потрібно робити, аби підвищити відсоток покриття потреби в трансплантації.

В Іспанії, до речі, першими почали з цього – діагностика смерті мозку (ДСМ) має бути безумовною лікарською процедурою, не привʼязаною виключно до трансплантології. Ми також маємо йти цим шляхом. 

Адже контроль клінічного стану задля ДСМ сприяє підвищенню загальної якості надання меддопомоги у відділеннях інтенсивного лікування, де така процедура впроваджена. Терміни перебування пацієнтів в таких реанімаціях зменшуються, а кількість тих, хто одужав, збільшується. 

Тому застереження, що у разі впровадження ДСМ, більше пацієнтів відділень інтенсивного лікування будуть ставати донорами, насправді є міфом. Така процедура підвищує ефективність роботи реанімаційного блоку, зменшує рівень летальності, водночас і кількість донорів. Але наша мета – порятунок життя пацієнтів, і не лише через трансплантацію.

Ви згадали про специфічні лабораторні обстеження донорів та реципієнтів. Чи відповідає їх рівень сучасним вимогам?

У 2021 році фахівці нашого центру подали інформацію міністру охорони здоровʼя про те, що правила зіставлення пар треба робити більш жорсткими. Щоб це забезпечити, необхідне впровадження гістотипування, визначення біологічного паспорта донора і реципієнта. На це були виділені кошти з держбюджету, МЗУ закупили такі лабораторії у 2022 році. На жаль, у зв’язку з війною нам не вдалося встановити їх у Харкові і Запоріжжі, тож нині функціонує три лабораторії – у Києві, Львові та Миколаєві. При цьому ми досягли значної економії – на три лабораторії виділялось 210 млн грн, закупівля відбулась за 96. Це міжрегіональні лабораторії першого рівня, які виконують весь спектр лабораторних досліджень у сфері трансплантології. Лабораторії другого рівня мають бути в центрах трансплантації і поступово їх кількість також збільшується. Вони теж здійснюють специфічні лабораторні дослідження, але лише щодо донора, такі дослідження менше коштують. Однак деякі центри трансплантації, наприклад, Київський медичний центр, за рішенням департаменту охорони здоровʼя міста Києва встановили у себе повноцінну лабораторію самостійно. 

Чи планується щось змінити у системі найближчим часом? 

Перша проблема, над якою продовжимо працювати – недостатня кількість донорів. На сьогодні показник збільшення кількості трансплантацій зростає на 4-7 %, а нам треба досягти 20-30%, при цьому забезпечуючи безпеку та ефективність. Тобто потрібно ширше впроваджувати функціонал моніторингу клінічного стану пацієнтів в реанімаціях, передусім в інсультних центрах. Наступний крок – надання організаційно-методологічного супроводу колегам, які працюють в цих закладах, щодо ініціювання виконання процедури ДСМ.

Тобто, якщо працівник нашої установи, який здійснює монітор клінічного стану пацієнтів в реанімації, дає доручення відповідальному за скликання консиліуму з діагностики смерті мозку, то такий відповідальний, який зараз є в більшості закладів охорони здоровʼя, має ініціювати виконання згаданої процедури. Якщо смерть мозку підтвердиться, то подальші дії вже визначені законодавством. Якщо ні, потрібно більш інтенсивно надавати медичну допомогу пацієнту. Така взаємодія призводить до підвищення якості лікування загалом.

Такий підхід можна забезпечити через створення регіональних підрозділів. На основі аналізу досвіду країн ЄС, зокрема Іспанської моделі трансплантації, запропоновано створення регіональної мережі координаційних центрів як структурних підрозділів національної установи з координації трансплантації. Модель передбачає утворення регіональних центрів з чітко визначеним функціоналом щодо моніторингу потенційних донорів, організаційно-методологічного супроводу процедури ДСМ, кондиціонування донорів, комунікації з родичами померлих та логістичного забезпечення процесу донації. 

Є й інша проблема – часто відсутні касети для аналізаторів газів крові, через високу вартість заклади їх не завжди закуповують. А вони потрібні не лише для ДСМ, а й для отримання додаткової важливої інформації лікарям інтенсивної терапії, щоб підвищити якість надання медичної допомоги. 

Наступна проблема – через чинні правила закупівель заклади не можуть закуповувати певні лікарські засоби, доки на 100% не «закриють» потребу в ліках, що входять до Нацпереліку. А до нього не входять деякі препарати, важливі для трансплантації. Ми запропонували МОЗ передати повноваження закупівлі лікарських засобів для забезпечення кондиціонування до УЦТК з наступною їх передачею закладам. Так само як і більш широко впровадити перевезення біологічних зразків крові до лабораторії для специфічних досліджень і зіставлення пари «донор – реципієнт», якщо у лікарні не має ресурсів забезпечити таке перевезення. 

Ще одна складова, яка має бути посилена, це визначення придатності анатомічного матеріалу для трансплантації ще на тому етапі, коли бригади центрів трансплантації ще не виїхали. Впровадження регіональних підрозділів має вирішити такі питання. 

Є ще одна проблема. Сьогодні між центрами трансплантації та лікарнями, в яких може бути донор, існують договори про співпрацю. Це було ефективним інструментом на початку розвитку трансплантації. На разі є зауваження. Лікарні уклали договори одночасно з декількома центрами трансплантації, іноді й з десятьма. Відповідно, пріоритизація пацієнтів, які перебувають в листі очікування центру, який уклав договір, зникає. Також це певною мірою порушує засади рівності для реципієнтів. Тобто, доля пацієнта і виконання трансплантації не має залежати від активності адміністраторів центру трансплантації. Натомість при створенні регіональних підрозділів має відбутися одночасне скасування усіх договорів між центрами трансплантації та лікарнями, в яких може бути донор.

Очікуємо, що внаслідок впровадження згаданої моделі в комплексі усіх заходів, які включають збільшення рівня посмертного донорства протягом трьох років вдасться підвищити рівень задоволення потреб пацієнтів у трансплантації органів з 15 % до 50–60 %.