Медицина Японії: держава — усьому голова?

Марина Шевченко, Медична газета «Ваше здоров’я»

ВООЗ офіційно визнала Японію одним зі світових лідерів за якістю медичних послуг. А найвищий у світі показник тривалості життя японців — підтвердження правильної орієнтації медицини країни на профілактику та реабілітацію.

Ціна рекордів

Усе населення Японії охоплене медичним страхуванням, котре забезпечують держава та роботодавці. Особисті витрати населення на охорону здоров’я не перевищують 18% загального обсягу витрат на медицину в країні (14% з них іде на добровільне медичне страхування). Тобто лікування — «по кишені» пересічним громадянам Японії. Нап­риклад, родина з чотирьох осіб, у якій працює лише одна людина, витрачає на медичне страхування приблизно 4% сімейного доходу. Тому в Японії не так уже й багато громадян користуються правом на безкоштовну або пільгову медичну допомогу — лише ті, хто підпадає під дію законів про допомогу бідним, про боротьбу з туберкульозом, та особи віком понад 70 років (останні сплачують лише 10% вартості медичних послуг). Оскільки літніх людей у Японії дедалі більшає, із середини 80-х років минулого століття держава почала відчувати певні труднощі з виділенням бюджетних коштів на систему медичного страхування. Утім, це не стало приводом «поплакатися в жилетку» народу про те, як тяжко нести проблеми хворих на бюджетних плечах, — держава знаходить необхідні кошти і надалі не має наміру змінювати свою політику в цій сфері. Хоча майбутнє обіцяє чимало проблем.

Нині витрати на охорону здоров’я в Японії становлять понад 10% ВВП (на одного жителя припадає майже 4,8 тис. дол.). Проте це при тому, що сьогодні в країні на трьох працюючих — один пенсіонер. Що робити через 50 років, коли це співвідношення становитиме 1:1? Уже до 2020 року вартість нових медичних технологій і темпи старіння населення підвищать витрати на охорону здоров’я Японії приблизно на 75%. За даними Health and Global Policy Institute 70% японців, які взяли участь в опитуваннях, занепокоєні тим, що не зможуть отримувати якісну та достатню медичну допомогу в майбутньому. Водночас в Японії вірять: вихід буде знайдено, і пишаються тим, що досягли рекордних показників тривалості життя — у середньому 84 роки (87 років — для жінок і 80 — для чоловіків). Показник дитячої смертності в країні також один із найнижчих у світі — 2,1 випадку на 1 тис. народжених живими (у Німеччині — 3,2, Данії — 2,9, Франції — 3,5, країнах західної частини Тихого океану регіону ВООЗ — 12,7).

Управління — по вертикалі

Управління у сфері охорони здоров’я в Японії здійснюється на чотирьох рівнях: урядовому, префектур, цент­рів здоров’я і місцевих (міських і сільських) органів влади. Їх діяльність координується Міністерством охорони здоров’я і соціального забезпечення. У структурі органів місцевого самоврядування створено відділи охорони здоров’я, відповідальні за управління місцевими медичними програмами. Префектури й великі муніципалітети створюють центри здоров’я (один на 100 тис. мешканців), однак вони фінансуються як місцевими, так і національними органами управління. Для Японії характерні сильне державне регулювання фінансування охорони здоров’я та медичного страхування, при цьому громадськість упевнена в належному контролі цих питань з боку держави. За даними Health and Global Policy Institute понад 60% японців, які взяли участь в опитуванні, задоволені сучасним станом системи охорони здоров’я країни.

Уряд регулює практично всі аспек­ти універсальної системи загального медичного страхування. Він встановлює прейскурант і субсидує місцеві органи влади, страхові компанії та постачальників, визначає правила для них і забезпечує їх дотримання. Префектури Японії впроваджують ці правила, а також регулюють регіональне постачання лікарських засобів, що виділяються національним урядом. Муніципалітети організовують заходи зі зміцнення здоров’я для місцевого населення, а також забезпечують реалізацію частини державного медичного страхування та довгострокове страхування з догляду.

Особливості страхування

Медичні послуги в Японії (у тому числі й обстеження) можна отримати без прямих витрат з боку пацієнта — для цього існує універсальна обов’язкова система медичного страхування. Вона забезпечує відносну рівність доступу і зборів, розміри яких є низькими, а тарифи відповідають єдиному національному прейскуранту (його встановлює Міністерство охорони здоров’я і соціального забезпечення). При цьому відомстві діє центральна рада, 20 членів якої представляють увесь зріз медичних інтересів: 8 провайдерів (5 лікарів, 2 стоматологи й 1 фармацевт), 8 платників (4 страховики, 2 роботодавці та 2 представники трудового колективу) і 4 представники громадських інтересів (3 економісти й 1 адвокат).

В Японії існує кілька систем страхування. Перша — страхування працівників (а також членів їх сімей) за місцем роботи. Вона діє в приватних компаніях, громадських організаціях і державних установах. Застрахований пацієнт під час звернення до медичного закладу оплачує від 20 до 30% вартості лікування. Друга — система національного страхування за місцем проживання. Нею можуть скористатися індивідуальні підприємці, представники малого бізнесу, студенти. При цьому застрахований оплачує 30% вартості лікування. Третя система — страхування для оплати послуг патронажного догляду. Варто зазначити, що медичне страхування не охоплює таких процедур, як аборт, косметична хірургія, голковколювання, пологи.

Систему медичного страхування в Японії забезпечують 3,4 тис. страховиків, котрих громадяни не можуть обирати самостійно. Вони реєструються в системі страхування відповідно до свого статусу зайнятості та/або місця проживання. Громадяни, які не отримують страховки від роботодавців, можуть взяти участь у національній програмі медичного страхування через місцеві органи влади. Особи віком 65 років і старші обов’язково реєструються на довгострокове страхування з догляду. Добровільне приватне медичне страхування (як додаткове) обирають понад 70% дорослого населення (його надають приватні страхові компанії), хоча воно відіграє незначну роль.

Турботи про лідерство

Незважаючи на те що 80% лікарень у Японії приватні, на всій території країни існує єдина вартість медичних послуг, котра раз на два роки затверджується на рівні держави. Держава також доплачує за високотехнологічні види медичної допомоги (хоча існують деякі види згаданих послуг, за які сплачує винятково пацієнт).

Оснащенню японських лікарень можна лише позаздрити: вони лідирують у світі за забезпеченістю магнітно-резонансними і комп’ютерними томографами (у розрахунку на 1 млн населення). Практично в кожній лікарні, яка обслу­говує 3 млн населення, встановлено надсучасний прилад da Vinci (хірургічний робот для проведення найскладніших операцій). Зрозуміло, що за такого рівня оснащення медичних закладів японці можуть дозволити собі швидку медичну допомогу переважно у вигляді бригад парамедиків, які працюють… при пожежних частинах. При цьому в багатьох громадських місцях (у магазинах, метро, на залізничних вокзалах) встановлено дефібрилятори, а японців з дитинства вчать надавати долікарську медичну допомогу.

Утім, головним критерієм оцінки якості роботи японських медиків є не оснащення клінік, а відсоток успішно виконаних процедур і операцій. Ще одна «родзинка» Японії: медичні центри та профільні клініки найчастіше розташовані недалеко від курортних містечок і бальнеологічних курортів, що дає можливість поєднувати лікування з відпочинком.

Амбулаторну допомогу в Японії зазвичай надають сімейні лікарі (хоча й терапевти також) — до них звертається 70-80% пацієнтів. Бути сімейним лікарем у Японії — особ­лива честь. Щоб отримати такий дип­лом, випускник медичного вишу повинен скласти складні іспити та пройти суворий відбір. Молоді фахівці не практикуються на посаді сімейного лікаря, щоб вийти на «широку стезю» вузького фахівця, а, навпаки, отримують цю посаду тільки після набуття практичного досвіду з різних спеціальностей (педіатрія, терапія, екстрена медична допомога, загальна хірургія, психіатрія) протягом трьох років. Одно­часно впродовж двох років вони навчаються на спеціальних підготовчих курсах. Це — гарантія того, що фахівець осилить роботу сімейного лікаря.

Японці люблять відвідувати сімейних лікарів. За статистикою, кожен із них робить це частіше, ніж щомісяця (це також один із найвищих показників у світі). Тож наплив пацієнтів до поліклінік і черги біля кабінетів змушують лікарів первинки працювати у швидкому темпі. Такий фахівець витрачає на прийом одного пацієнта 6 хвилин. Проте японці люблять відвіду­вати не лише сімейних лікарів, а й високоспеціалізовані заклади, наприклад, університетські клініки (навіть із приводу елементарної застуди), створюючи там чималі черги й ефект «тригодинного очікування заради трихвилинного консультування».

Варто зазначити, що лікарні в Японії забезпечують як амбу­латорне, так і стаціонарне обслуговування. Середня тривалість перебування хворого у стаціо­нарі досить велика — приблизно 17 днів. Уряд Японії вже намагався скоротити кількість лікарняних ліжок, але у зв’язку з певними культурними уподобаннями та традиціями щодо стаціонарного лікування не зміг подолати опору громадян і відмовився від своїх «підступних» планів. Тож із метою зменшити витрати зробив пріоритетом державної політики в галузі охорони здоров’я профілактику й реабілітацію. Наприклад, пацієнти, яким за 40, мають право на безкоштовне комплексне обстеження. Уряд зобов’язує роботодавців оплачувати щорічні медогляди своїх працівників. Діти також обов’язково проходять періодичні профогляди.

Зрештою, здоровий спосіб життя — це не ноу-хау, а добра стара традиція Країни Вранішнього Сонця. З метою обмеження надмірного попиту на стаціонарне лікування на початку 2016 року в Японії було внесено певні зміни щодо спів­оплати медичних послуг. У деяких лікарнях її запровадили в розмірі 28-37 дол. для осіб, які не мають направлення на госпіталізацію. Уряд пропонує зробити такі «внески» обов’язковими (для великих лікарень). З іншого боку, він планує збільшити показник забезпеченості лікарями до 33 на 10 тис. населення (на 2013 рік він становив 23).

Чому «лікар» звучить гордо?

Лікарі в Японії — це службовці, які отримують зарплату від держави. Частина з них працює в приватному секторі, однак розмір їх гонорарів також встановлює держава. Здебільшого японські лікарі — це чоловіки (у деяких галузях медицини співвідношення лікарів-жінок і лікарів-чоловіків 1:3, а подекуди й 1:20). Середня зарплата лікаря за рік становить близько 150 тис. дол. Не менш почесно в Японії бути медичною сестрою (їх кількість — 115 на 10 тис. населення). У країні існує кілька варіантів освіти для середнього та молодшого медичного персоналу. Базова професійна освіта розрахована на три роки (у школах для медичних сестер або коледжах, куди можна вступити після закінчення середньої школи). Спеціальність акушерки або медичної сестри громадського здоров’я потребує додаткової підготовки упродовж 6 місяців. Випускники університету після чотирьох років навчання можуть працювати в будь-якій сфері медичних послуг. Кваліфікацію помічника медичної сестри можна отримати в спеціалізованій дворічній школі (на базі 9 класів). Якщо медсестра пропрацювала на одному місці протягом 10 років (за 41-годинного робочого тижня), вона отримуватиме зарплату в 3 тис. дол. на місяць. Випускники медичних закладів мають право вільно обирати місце майбутньої роботи, а їх пацієнти — лікаря та заклад, де вони хочуть лікуватися. Тим більше, що держава подбала про те, аби між приватними і державними клініками не існувало цінової «прірви» та відмінностей у гарантованій якості надання медичної допомоги.